У жовтні 2025 р. в рамах формації Душпастирських парафіяльних рад Перемисько-Варшавської архиєпархії проходили зустрічі делегатів вищезгаданих рад з різних деканатів:

• 11 жовтня – Краківсько-Горлицький деканат (Горлиці);
• 18 жовтня – Перемисько-Люблінський та Ряшівсько-Сяноцький деканати (Перемишль);
• 25 жовтня – Варшавсько-Лодзький деканат (Варшава).

АНАЛІЗ МАТЕРІАЛІВ КОНСУЛЬТАЦІЇ ДЕЛЕГАТІВ ДУШПАСТИРСЬКИХ РАД ПЕРЕМИСЬКО-ВАРШАВСЬКОЇ АРХІЄАРХІЇ

1. Проведений аналіз матеріалів з робіт у групах у жовтні 2025 року, отриманих у рамках деканальних зустрічей, дає змогу констатувати, що парафіяльні ради мають незаперечний потенціал стати системним механізмом інтеграції вірних та формування повноцінного парафіяльного життя.
2. Наявна ситуація свідчить про те, що у значній частині парафій рада фактично функціонує, однак її діяльність здебільшого фрагментарна, ситуативна та залежна від персоналій, а не від закріплених процедур та усталеного інституційного порядку.
3. Групи підкреслювали, що парафіяльні ради повинні бути не лише дорадчими органами при священику, але й реальними інструментами синергії між духовенством і мирянами.
4. Відтак діяльність ради повинна виходити за межі організаційних питань і переміщатись у площину системного сприяння єдності, взаємопізнання, розбудови довіри та формування парафії як спільноти спільного служіння Богові та людям. Це передбачає регулярність зустрічей, прозорість прийняття рішень, публічну фінансову відповідальність, готовність до відкритого діалогу та системного врахування мирянських ініціатив.
5. Учасники груп констатували, що у парафіях бракує усталеної практики відкритого обговорення рішень і реалізованих кроків. Частина процесів відбувається без колективного обговорення, або лише в межах особи пароха, що породжує недовіру, відчуття безправності мирян та знижує рівень ідентифікації зі спільнотою.
6. Підкреслено, що парафіяльні ради повинні функціонувати не як періодичні, ситуативні консультативні зібрання, але як регулярний інституційний орган. З огляду на це закцентовано, що зустрічі мають проводитися щонайменше раз на квартал (так як записано в статутах), а за потреби частіше, із фіксованими та завчасно оголошеними датами.
7. Прозорість у фінансових питаннях і публічний обов’язковий звіт також розглядаються як ключові елементи відповідальності й зрілості парафіяльної культури.
8. Одним із найсильніших і найповторюваніших мотивів у групових напрацюваннях став наголос на культурі співпраці: між парафіями, між парафіяльними спільнотами, між парафією та місцевими інституціями. Наголошено, що Церква не може замикатися у паралельній реальності „свого світу”, але повинна інтегруватися у суспільне життя, зберігаючи при цьому власну ідентичність. Це включає співучасть у громадській сфері, активність у культурному полі, та підтримку молоді як стратегічного ресурсу майбутнього.
9. Водночас учасники наголошували, що реальна суб’єктність парафіальної ради можлива лише за умови, якщо священик залишатиметься суб’єктом довіри, прикладом відкритості та взаємності, а не лише адміністратором. Наявність „відкритої плебанії”, доступність священика для мирян, його участь у житті парафіян поза богослужбовим контекстом мають надзвичайно позитивний вплив на якість парафіяльної культури.
10. Щодо календарного питання, у групах зафіксовано підтримку завершення календарної реформи. Водночас було наголошено, що завершення реформи сприймається як логічний і оздоровчий крок, який впорядковує літургійний цикл, посилює єдність і, за умови правильної комунікації, сприятиме глибшому переживанню церковного року.
11. Висновок: проведений аналіз демонструє, що парафіяльні ради в теперішній конфігурації перебувають на межі між потенціалом та реалізацією. Якщо потенціал не буде упредметнений через системність і культуру спільного прийняття рішень парафіяльні ради залишаться лише номінальними структурами. Якщо ж буде закладено регулярність, відкритість, фінансову відповідальність, інклюзивність мирян та синергію зі священиком, то парафіяльні ради можуть стати одним із ключових інструментів відновлення церковності, формування суб’єктної спільноти та реальної присутності Церкви у суспільстві.