Владика звернувся до парафіян словами проповіді:

«Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей» (Мт. 4, 19)

Всечесні отці!

Дорогі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні за нашим літургійним календарем ІІ Неділя після Зіслання Святого Духа, яка згідно з рішенням Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви присвячена пам’яті Всіх Святих українського народу.

Це день, коли ми згадуємо тих, хто ходив тими ж дорогами, що й ми, розмовляв тією ж мовою, переживав такі ж випробування, але зумів зберегти у своєму серці Бога та удостоїтися великого звання бути святим заради Божого Царства.

Сьогоднішнє свято, як і попереднє, яке ми відзначали минулої неділі, нерозривно пов’язане з П’ятидесятницею — Зісланням Святого Духа. Коли Дух Святий зійшов на апостолів, Він дав їм силу свідчити про Христа по всьому світу. І це свідчення принесло великі плоди на  рідній землі.

Святість — це не абстрактна ідея. Це реальні люди нашої історії. Це рівноапостольний князь Володимир, який охрестив Русь-Україну і змінив вектор нашої культури. Це преподобні Антоній і Феодосій Печерські, які вчили молитися в тиші київських печер. Це святий Йосафат Кунцевич, який віддав життя за єдність Церкви. Це, зрештою, великий сонм новомучеників ХХ століття, яких замучили в сибірських таборах за те, що вони відмовилися зрадити Христа. Пригадаю тільки, що саме святий Іван Павло ІІ 25 років тому у Львові проголосив 27 блаженних Католицької Церкви з-посеред нашого народу. Усі вони — різні, але їх єднає одне: дія Святого Духа, яка перетворила їхні людські слабкості на непохитну віру.

Але чому це свято таке важливе для нас сьогодні, у XXI столітті, коли наша країна переживає такі важкі часи випробувань і війни? Святі українського народу — це не просто історичні постаті на іконах у позолочених рамах. Це наші з вами старші брати і сестри. Вони теж знали, що таке страх, що таке несправедливість, що таке окупація, репресії та загроза смерті. Новомученики нашої Церкви молилися в сирих підвалах і концтаборах так само, як сьогодні мільйони українців моляться в укриттях під звуки сирен. І їхній приклад говорить нам: темрява ніколи не має останнього слова. Святі українського народу — це доказ того, що наш народ має глибоке духовне коріння, яке не здатна вирвати жодна ворожа сила.

Дорогі брати і сестри в Христі!

Сьогодні, у Неділю Всіх Святих українського народу, ми зібралися на молитву тут, у польському місті Тарнові, місці, яке стало новим домом для багатьох українців, які, втікаючи від війни, тут знайшли безпечний захист.

Коли людина змушена покинути рідну домівку через лихоліття війни чи життєві обставини, вона бере з собою в дорогу найцінніше. Хтось узяв вишиванку, хтось — ключі від дому, якого, можливо, вже немає, а хтось — надію та віру в Бога. Стоячи тут, на цій гостинній польській землі, ми можемо почуватися відірваними від дому, але ми не відірвані від свого духовного коріння. Сьогодні свято нашого духовного роду. День, коли ми згадуємо тих, хто ходив нашими дорогами, але зумів зберегти у своєму серці Бога. І серед них особливим світлом сяє постать блаженного єпископа Миколи Чарнецького, якого до лику святих зарахував папа Іван Павло ІІ під час відвідин України у 2001 році.

Сьогоднішнє Євангеліє нагадує нам, що Дух Святий діє в історії через конкретних людей. Так як колись Ісус Христос покликав перших учнів: Петра та його брата Андрія, Якова й Йоана, синів Заведея, — так само покликав Миколу Чарнецького, подібно кличе сьогодні кожного з нас, щоб іти за Ним.

Дозвольте сьогодні сказати декілька слів саме про блаженного Миколу Чарнецького, бо в особі того святця кожний з нас зможе віднайти своє покликання й зрозуміти свою долю.

Владика Микола Чарнецький був людиною високої європейської культури й блискучої освіти. Він навчався в Римі, вільно володів мовами, захистив докторську дисертацію і мав усі можливості для спокійного, успішного життя за кордоном. Проте він обрав шлях служіння своєму народові — розділив із ним найважчу хресну дорогу.

У 1945 році його заарештувала радянська тоталітарна система. Владика пройшов понад 600 годин жорстоких допитів і катувань, його етапували до сибірських таборів ГУЛАГу. Сибір став для нього примусовою, жорстокою чужиною. Але навіть там, серед сірості, холоду й зневіри, він не зламався. У бараках, де людське життя нічого не коштувало, владика Микола став духовним батьком для тисяч ув’язнених. Він таємно сповідав, підтримував, служив Літургію на колінах, використовуючи замість чаші просте металеве горнятко. Коли його, повністю виснаженого хворобами, відпустили помирати, він повернувся, не маючи в серці жодної краплі гніву чи жаги помсти. Він випромінював лише мир, прощення та глибоку любов.

Дорогі в Христі!

Свідчення блаженного Миколи перегукується із життям кожного з нас тут, у Польщі! Останні роки змінили долю мільйонів українців. Хтось приїхав до Тарнова нещодавно, рятуючи дітей від російських ракет, а хтось живе тут уже довше, будуючи життя з нуля. Життя в еміграції — це щоденний іспит на міцність. Це туга за рідними, які залишилися під обстрілами, біль від новин із фронту, мовний бар’єр, важка праця, а іноді — відчуття самотності чи непевного майбутнього.

Бути українцем у Польщі сьогодні — це велика відповідальність. Дуже легко під дією втоми, стресу чи образ втратити орієнтир, розчинитися в чужому середовищі або навпаки — закритися в собі. Але приклад Миколи Чарнецького вчить нас: чужина — це не вирок, це місце для нашого свідчення. Господь привів нас до цього історичного міста Тарнова не випадково. Польський народ відкрив для нас свої кордони та домівки, і сьогодні наша місія — бути вдячними, але водночас залишатися собою, нести світло своєї віри та культури.

Що означає бути святим українцем у діаспорі, у Тарнові чи інших містах нашого проживання на еміграції?

Надихаючись прикладом блаженного Миколи Чарнецького та всіх святих українського народу, ми, українці діаспори чи еміграції, зобов’язані:

Плекати свій простір віри: не дозволяйте щоденній суєті чи гонитві за матеріальним заробітком віддалити вас від Бога. Наша українська парафія у Тарнові — це не просто місце молитви, це острівець рідного дому, де ми духовно відновлюємося. Приходьте сюди, приводьте своїх дітей, тримайтеся разом.

Будьте обличчям свого народу: нехай польські сусіди, колеги по роботі та знайомі в Тарнові, дивлячись на вашу чесність, працьовитість, культуру та доброту, бачать велич усієї України. Станьте амбасадорами нашої правди та культури.

Не втомлюйтеся тримати фронт: Микола Чарнецький ділився останнім шматком хліба в таборі. Ми тут, у безпеці, не маємо права втомлюватися. Продовжуймо волонтерити, підтримувати одне одного та донатити на захист Батьківщини. Кожен наш внесок наближає перемогу України у війні з імперією зла та наближає нам справедливий мир.

Браття і сестри!

Кордони та кілометри не можуть розірвати єдність Тіла Христового. Де б ми не молилися — у Києві, Львові чи тут, у Тарнові — ми залишаємося єдиним Божим українським народом. Ми є нащадками мучеників та ісповідників.

Нехай блаженний священномученик Микола Чарнецький та всі святі землі української тримають свій молитовний щит над нашими родинами тут, у Польщі, і над нашими воїнами-захисниками на рідній землі. Нехай Господь дарує Україні швидку перемогу та благословенний справедливий мир!

Амінь.