На третій день Різдвяних свят, 9.01.2016 року, до Парафії в Гребенному, в супроводі Сестер Служебниць, під проводом Провінціяльної Настоятельки Сестри Наталії Маціни, прибула ікона Блаженної Йосафати (Гордашевської). До 1947 року Сестри Служебниці НДМ мали в Гребенному свій дім, провадили захоронку для дітей та прислуговували в місцевій церкві.

До Вашої уваги короткий фоторепортаж та історія Сестер Служебниць НДМ в селі Гребенне, опрацьована Сестрою Анною ССНДМ.

Гребенне

Місцевість Гребенне появляється у найсташих хроніках від 1496, як українське село з гарною деревяною церквою.

Сестри Служебниці НДМ приїзджають до Гребенного в 1935 році, на запрошення пароха та людей, до нового дому, збудовано для Сестер, якого фундатором був Павло Сап’єга[1]. Він мав в тамтих околицях свої посілости, маєток, якi після смерти переказав для сина Павла Марії Сап’єга[2]. Наші люди чесно працювали на його маєтку і очікували, щоб хтось заопікувався їхніми дітьми, тому просили, щоб подбати про Сестер. Дім засновано 5 листопада 1935р.

Дім стояв між школою а поліцєю. У 1938 році[3] до спільноти приналежали сестри : настоятелька с. Епіфанія Кушнір, с. Онуфрія Шурма, с. Евлампія Квіт, с. Тимотея Галиш. Сестри в Гребенним від початку своєї діяльності вели захоронку (40 – 60 дітей), опікувалися церквою, вели церковний хор, молилися з людьми особливо дбаючи про молитву в честь Марії в місяці травні, відправляли хресні дороги в часі великого посту, а також лікували хворих, займались потребуючими. Сестри також старалися навчити потрібні праці молодих дівчат, вчили вишивання та інших господарських робіт. Діяльність гарно розвивалася.

На жаль настали дуже важкі часи ІІ світової війни. Весною 1946 року, насильно вивезли з Гребенного біля 80 ро­дин на Радянську Україну, а 22 червня 1947 р. біля 200 родин переселено на понімецькі землі в Польщі. Всі мусіли втікати або ховатись, щоб пережити, тому сестри також переїхали до Угнова, де також був дім сестер.

В холодний грудневий день 1946 року приїхав післанець зі села Гребенне до Угнова з проханням, щоби сестри приїхали полікувати та обслужити Сотрудника отця Романа Бачу. З огляду на це, що в цілій околиці не було лі­каря, Наст. С. Евпраксія Крутовська і с. Теодора Очкусь поїхали з поміч­чю. В Гребеннім, Сестри замешкали в людей, тому, що гарний дім сестер був цілковито знищений. Там перебували два тижні, лікуючи отця. Після лікування повернули до Угнова.

Парох о. Раставецький, Сотр. о. Роман Бача та люди просили, щоби сес­три повернулися до свого дому, обіцяли допомогти Сестрам і направити його, бо обавлялися, щоб дім не пішов у чужі руки, однак це не було таке просте.

На прохання пароха та людей з Гребенного, Дорадниця с. Моніка Болеста, погодилася послати на ново Сестер до Гребенного.

1 березня 1946 р., а був це ще зимовий час, виїхали на санях з Кристинополя дві сестри в сторону Гребенного : с. Василія Чикало, тому що була потреба учительки до школи, а вона мала закінчену учительську семінарію перед війною, а на настоятельку поїхала с. Марія Вербенець, яка цілим серцем любила працю на парафії, та чекала дня, коли знова зможе працювати з людьми. По дорозі вступили до Жужеля, де сестри пригостили їх теплою стравою. Спішилися, бо день був короткий, а сестрам здавалося що їдуть «за море». На вечір заїхали до Угнова, де переночували.

Коли ранком сестри виїзджали з Угнова, Наст. С. Евпраксія Крутовська вислал разом з ними с. Тимотею Ґалиш, яка вже знала трошки людей в Гребенним, щоб допомогла започаткувати дім та через кілька днів повернеться.

За сестрами, з Кристинополя проїхала зараз також с.Теофіля Ванджура, яка мала побачити дім і обставини в Гребенним, в яких будуть сестри працювати та вернутись і про все розказати Дорадниці с. Моніці Болесті. З огляду на небезпеку, с. Теофіля Ванджура навіть не доїхала до Гребенного, а зараз повернула в дорозі до Кристинополя, в якому через короткий час розпочалося таке саме насильне виселення.

Сестри в Гребенному застали дім дуже знищений. Вікна в більшості повибивані, все засмічене, знищене і обрабоване. Сестри примістилися в одній кімнаті, розстелили солому на під­лозі замість ліжка, а двері перевязано шнурком.

Село було оточене лісами, де скривалася партизантка, постійно було небезпечно. Від першої ночі, Сестри не могли спокійно перебувати в хаті, бо весь час приходили під хату партизанти, стукали до дверей і просили щось до їдження.

Акція насильного виселення наближалася в повні і треба було втікати і ховатися, щоб не вивезли в незнане. Сестри разом з о. Бачою, виїхали до сусіднього села Селиськ, віддаленого від Гребенного 3 км. Замешкали там у дяка на два тижні. У Селиськах мешкало тільки 12 наших родин і мали свою церкву, му­ровану.[4]

По двох тижнях перебування у хаті дяка в Селиськах, сестри перенеслися до дому певної вдови. Вона примістилася зі сином в одній кімнаті, а сестрам відступила другу. Обставини були дуже важкі, але що було робити. Сестри нічого не мали, тож треба було журитися про все на кожний день. С. Марія Вербенець лікувала людей, ставила баньки, приготовляла зела, та робила різні зелові масти і натирання. С. Василія Чикало в тому часі старалася придбати щось до хати, щоб було що з’їсти, назбирати дров до палення.

Одного дня, коли сестри були в церкві, через село перейшло військо. В церкві назбиралося багато людей, отець і Сестри, замкнули добре міцні церковні двері та молилися, незнаючи що ста­неться. Чути було крики, потім гримання до церковних дверей, плач, а те все перепліталося з криками і зойками насильно вивожених і грабованих без милосердя людей. В церкві всі були перестрашені, та молили Господа про поміч і захорону.

Коли втихомирилось, сестри повернули до хати, яка була ціл­ковито обрабована. Позабирали все, не залишаючи нічого, в ночі не було навіть чим накри­тися, а тільки своїм плащем.

Після акції троха успокоїлося і о. Бача вернув до Гребенного. Там спалена була плебанія, наша захоронка для дітей, дім та ціле село випорожнено, бо людей повивозили, а заховалися тількі ті, які дали раду на час акції десь сховатися.

Сестри ще залишилися в Селиськах і щоденно на 11 год. ходили 3 кл. до Гре­бенного aна Службу Божу. Це займало багато часу, бо дорога там і з поворотом, а вечером в хаті не було світла.[5]

Доперва 7 липня 1946 року, на празник Св. Івана Хрестителя, сестри повернули до Гребенного, та замешкали вже в однім домі, який залишився по людях, виїзджаючих в не­знане. Треба було якось приміститись та дещо придбати. Отець про­сив людей, щоб допомогли сестрам, але вони самі не мали. Журба про прожиток продовжувалася. Сестри радили собі як тільки могли, а люди також в міру можливостей допомагали.

Люди забігали до сестер з чим небудь. Хотіли щось нового довідатися, порадитися, а декотрі щоб виговоритися. В неділю після Служби Божої, деякі мешканіці села, запрошували сестер до себе до хати, на пироги.

Коли Сестрам забракло хліба, ходили до мами Марійки Чорнобай[6] – Анни Чорнобай з дому Пахолок, а та ділилася зі сестрами всім що мала.

Середовище було дуже привітне для Сестер, дбали про них, бо це наші сестри. Всі переходили це саме лихоліття.

Дня 2 лютого 1947 р. приїхала з лікарні в Холма жінка від наших сестер, з листами для сестер. Наст. С. Вісаріона Олексин в порозумінні з Наст. с. Амалією Чабан рішили з огляду на небезпеку та вісті про наступні акції, забрати с. Василію Чикало до Холма.

С. Ма­рія Вербенець залишилася сама ще на два місяці в Гребенним, а відтак переїхала до праці в Адамполі.[7]

[1]Paweł Jan Sapieha, właściciel Siedlisk, urodził się 1 września 1860 r. w Gumniskach pod Tarnowem (w domu swej babki Izabeli z Lubomirskich Sanguszkowej) jako trzeci z synów Adama Stanisława Sapiehy i Jadwigi z Sanguszków Sapieżyny. Miał on jeszcze czterech braci: Władysława Leona, Leona Pawła, Jana Piotra, Adama Stefana oraz dwie siostry: Marię Jadwigę i Helenę Marię. Wywodził się z rodu potężnego, starego i zasłużonego dla Rzeczypospolitej.

Dziecięce lata Pawła upłynęły między Krasiczynem a Lwowem, gdzie dziadkowie Leon i Jadwiga mieli dom przy ulicy Kopernika 40. Tam także Paweł ukończył gimnazjum, a po służbie wojskowej studiował prawo na uniwersytetach w Pradze, Wiedniu i Krakowie. Po ukończeniu studiów został przyjęty do służby państwowej, a następnie został komisarzem starostwa w Przemyślu. W wyniku interwencji ojca, który chciał, aby jego syn gruntowniej zapoznał się z pracą w administracji państwowej, został przeniesiony do Bośni, gdzie spędził trzy lata, pracując kolejno w Sarajewie i Mostarze.

Pawła bardzo interesowały podróże. Gdy tylko miał ku temu okazje, starał się zwiedzić jak najwięcej świata. W 1888 r., podczas urlopu, jaki spędzał z ojcem i bratem Adamem w Genewie, postanowił wraz z bratem odwiedzić Konstantynopol i Kair. Nastepnie odłączył się i wyruszył do Ziemi Świętej, Indii, gdzie zwiedził nie tylko ten kraj, ale także Birmę, Chiny, Japonię i Koreę oraz wyspy Riukiu słynące z drogocennych wyrobów laki. Z wyprawy na Wschód przywiózł kolekcję kunsztownych wyrobów z czarnego drewna, porcelanę, broń, hafty, a nawet oryginalne kimona. Przedmioty te stały się później częścią wystawy, jaką Paweł urządził na rzecz Czytelni Katolickiej we Lwowie. Z końcem lipca 1889 r. Paweł zdecydował się na powrót do Europy. Wyruszył z Pekinu konno poprzez stepy Mongolii, Syberię, Irkuck, Jezioro Bajkalskie, Aleksandrowsk, Krasnojarsk i przybył do Tomska, gdzie zatrzymał się na dłużej. Po odpoczynku kontynuował podróż – sankami przez Omsk, dalej koleją do Jekaterynburga, następnie przez Ural do Ufy i koleją europejską. Zimę 1890 r. Paweł Sapieha spędził w Petersburgu, gdzie starał się o „poddaństwo” rosyjskie celem poślubienia Sofinetki Branickiej z Białocerkwi, co miało zapobiec przejściu majątku Branickich i związanych z nim Polaków pod zarząd rosyjski. Jednak plany matrymonialne nie doszły do skutku, wobec czego Paweł powrócił do Galicji, aby kontynuować pracę w administracji państwowej i zająć się będącym w posiadaniu rodziny majątkiem Siedliska.

Majątek Siedliska został zakupiony przez ojca Pawła, Adama, w 1874 roku od poprzedniego właściciela Józefa Jabłonowskiego za sumę 600 000 tys. guldenów austriackich. W skład majątku wchodziły: Siedliska, Rata i Hrebenne wraz z różnymi obiektami w Rawie Ruskiej.

Podczas karnawału we Lwowie w 1892 r. poznał Paweł swoją przyszłą małżonkę, 19-letnią wówczas Matyldę Windisch-Graetz, córkę komendanta korpusu lwowskiego, Ludwika Windisch Graetza, i Walerii z Dezsewffych. Niecałe dwa miesiące później, 5 kwietnia 1892 r., w Abacji odbyły się zaręczyny młodych, jednak z powodu złego stanu zdrowia Pawła, wyczerpanego wschodnimi podróżami, i choroby Matyldy (tyfus), ślub był kilkakrotnie odkładany. Kolejną przeszkodą, która pogrążyła całą rodzinę w głębokiej żałobie, była śmierć 8 lutego 1893 r. w Bilczu Złotym starszego brata Pawła, Leona. Wreszcie 14 marca1893 r. we Lwowie, w ścisłym gronie rodzinnym, odbył się długo oczekiwany ślub Pawła i Matyldy, po którym państwo młodzi udali się na kilka tygodni do Siedlisk.

Młodzi zamieszkali, tak jak to planowano, w przerobionych koszarach, które wspólnym wysiłkiem chcieli przekształcić w prawdziwy „pałacyk”. Niestety musiało to jeszcze trochę poczekać, gdyż po tym parotygodniowym urlopie Paweł musiał wracać do Lwowa, gdzie pełnił stanowisko sekretarza namiestnictwa. Mieszkali w tym czasie w domu Sapiehów przy ulicy Kopernika 40. Tam też 24 grudnia 1893 r. przyszło na świat pierwsze dziecko Matyldy i Pawła – córka Elżbieta Maria.

W 1894 r. rodzina Sapiehów pracowała przy Wystawie Krajowej we Lwowie, której prezesem został wybrany senior rodziny Adam. Wystawa stała się dużym wydarzeniem społeczno-politycznym. Odwiedzili ją arcyksiążę Karol Ludwik z żoną Marią Teresą, a nawet sam cesarz Franciszek Józef I. Latem 1895 r. Paweł objął stanowisko starosty w Jaśle, z czym związany był dłuższy pobyt rodziny w tym mieście. Tam też Paweł zapoznał się z działaczami ruchu ludowego Janem Stapińskim i ks. Stanisławem Stojałowskim. Miał także okazję usłyszeć ich poglądy na sprawy chłopskie. Tymczasem 19 listopada 1896 r. w Jaśle przyszedł na świat pierwszy z synów Matyldy i Pawła – Alfred.

W 1897 r. odbyły się wybory do Rady Państwa, w których – pomimo wcześniejszej niechęci zarówno swojej, jak również ojca i teścia – Paweł uniesiony poparciem, jakie otrzymał, wystartował i został wybrany. Jego wybór spowodował wyjazd z Jasła i częste wizyty w Wiedniu, gdzie został członkiem Koła Polskiego w parlamencie wiedeńskim. W czasie obrad bardzo angażował się w sprawę utrzymania religii w szkołach. W 1901 r. został ponownie wybrany do Rady Państwa, tym razem z następujących miast: Żółkiew, Sokal i Rawa Ruska.

Jednocześnie księżna przygotowywała się ponownie do roli matki. 13 lutego 1899 r. we Lwowie przyszła na świat druga córka, której nadano imiona Maria Jadwiga. To radosne wydarzenie zbiegło się jednak z bankructwem Lwowskiego Banku Kredytowego, którego prezesem był Adam Sapieha, ojciec Pawła. Z powodu tego tragicznego zdarzenia, rodzina, a szczególnie książę Adam, straciła ogromne sumy pieniędzy, spłacono jednak wszystkie należności. Sprawa bankructwa szczególnie dotknęła seniora rodu, który od tego czasu zaczął chorować i 21 lipca 1903 r. umarł. Wcześniej jednak, 17 maja 1900 r., w Siedliskach urodził się ich późniejszy właściciel, drugi z synów Matyldy i Pawła, imiennik ojca – Paweł Maria (junior).

W 1905 r. Paweł objął stanowisko przewodniczącego Rady Powiatowej Komisji Kasy Pożyczkowej w Rawie Ruskiej, a następnie został posłem na Sejm. Paweł był gorącym orędownikiem wszelkiego rodzaju stowarzyszeń katolickich, często przemawiał na wiecach katolickich. W tym czasie 5 lipca 1906 r. przyszło na świat ostatnie z dzieci – córka Matylda Maria. Lata 1906-1912 to czas działalności Pawła w wielu organizacjach – Towarzystwie Urzędników Prywatnych we Lwowie, Organizacji Katolickiej, Kasie Pożyczkowej. W 1912 r. na Kongresie Eucharystycznym został dokooptowany do komitetu stawiającego sobie za cel organizację Światowych Kongresów Eucharystycznych.

Z początkiem 1913 r. został wybrany Prezesem Stowarzyszenia Czerwonego Krzyża dla Galicji i to zadanie pochłaniało go całkowicie. Widoczne to było szczególnie w czasie I wojny światowej. Rodzina Sapiehów przeniosła się wówczas z Siedlisk do Lwowa, gdzie Paweł rozpoczął organizację szpitali, sprowadzał bieliznę i leki dla chorych. W czasie ofensywy rosyjskiej, która zagrażała miastu, Sapiehowie wyjechali do Krakowa, gdzie do armii austro-węgierskiej wstąpił starszy z synów Pawła – Alfred. W dniu 5 czerwca 1916 pod Sapanowem koło Krzemieńca zginął on podczas kierowania ogniem I Dywizji Artylerii Konnej. A możliwość powrotu do zniszczonego i rozgrabionego majątku w Siedliskach nadarzyła się dopiero w połowie lipca 1915 r.

Po zakończeniu wojny, z początkiem roku 1919, Paweł ustąpił ze stanowiska Prezesa Czerwonego Krzyża i poświęcił się całkowicie pracy w majątku. Odbudował młyny na Racie i Borowym, a w 1921 r. sprzedał przynoszący straty majątek Mosty Wielkie. W 1920 r. nastąpiła ewakuacja z Siedlisk, które zostały zagrożone przez zbliżającą się armię sowiecką. W tym też roku drugi z synów Pawła i Matyldy – por. 8 pułku ułanów Paweł (junior) – został poważnie ranny w bitwie kawaleryjskiej z oddziałami Budionnego pod Komarowem k. Zamościa .

Lata powojenne związane są głównie z pracą w majątku, rozwojem infrastruktury folwarków i udziałem w pracach kilku organizacji katolickich. Z początkiem grudnia 1928 r. do klasztoru sióstr niepokalanek w Jazłowcu wstąpiła córka Maria. Stan zdrowia Pawła stale się pogarszał. Latem 1933 Paweł przygotowywał się do wyjazdu do Londynu, gdzie miał odbyć się ślub Pawła (juniora) i Virgilii Peterson. Niestety, z powodu choroby serca pozostał w Siedliskach. Po zaślubinach zarząd nad majątkiem przeszedł na syna Pawła (juniora), który zmienił wystrój dworu i przeprowadził kilka reform w zarządzie folwarków. Pod koniec stycznia 1934 r. Paweł zachorował na anginę i po czteromiesięcznej chorobie, po przyjęciu sakramentów świętych 31 maja1934 r. skończył życie w Siedliskach 31 maja1934 r., w wieku 74 lat. Na krótko przed śmiercią Paweł dowiedział się o narodzinach pierwszej wnuczki Krystyny, urodzonej 15 maja 1934 r. w Londynie, córki Pawła (juniora) i Virgilii. Na pogrzeb Pawła Sapiehy przybyła cała rodzina. Zwłoki, po nabożeństwie żałobnym, zostały złożone w krypcie pod ołtarzem kościoła. Tak zakończyła się historia życia Pawła Sapiehy, człowieka „o niepoślednim umyśle i jeszcze większych zdolnościach”. W chwili obecnej potomkowie Pawła i Matyldy Sapiehów przebywają w Krakowie i Londynie.

[2]Paweł Maria Sapieha (ur. 17 maja1900 w Siedliskach, zm. 1987 w Monachium) – zawodowy wojskowy, podpułkownik Armii Stanów Zjednoczonych, pracownik kontrwywiadu. Był synem Pawła Jana Sapiehy, znane filantropa, i własnie po nim objął Hrebenne. Ze względu na szeroka działalność wśród organizacji katolickich ojca Pawła Jana, prace nad budowa domu dla sióstr w Hrebennym prawdopodobnie zostały zapoczątkowane przez ojca, a ukończone ostatecznie przez syna Pawła Marie. Brał udział w wojnie polsko-bolszewickiej, podczas której został poważnie ranny w bitwie pod Zamościem. Po wojnie pozostał w wojsku. W latach 20. studiował we Francji. W latach 1931-1936 pracował w zarządzie koncernu swych kuzynów z rodu Henckel von Donnersmarck na Górnym Śląsku. W latach 1933-1936 mieszkał z żoną oraz córką w pałacu w Karłuszowcu (dziś część miasta Tarnowskie Góry). Ze względu na zaogniające się stosunki polsko-niemieckie musiał w 1936 zrezygnować z funkcji. W latach 1936-1939 zarządzał odziedziczonym po ojcu majątkiem w Siedliskach. We wrześniu 1939 przedostał się z rodziną do Francji, a następnie do USA. Tamże zaciągnął się do Armii Stanów Zjednoczonych. Po zakończeniu II wojny światowej podobnie jak reszta rodu Sapiehów musiał pozostać na Zachodzie, kontynuując karierę wojskową do roku 1950 (brał udział w wojnie w Korei). W latach 60 był rezydentem kontrwywiadu USA w Atenach w randze podpułkownika. Nie utracił nigdy kontaktów z krajem, pomagając w wielu opracowaniach historii własnego rodu, m.in. w opracowaniu biografii własnego prapradziada, Aleksandra Sapiehy.

Był mężem Virgilii Peterson, ojcem Marii Krystyny i Mikołaja Fryderyka.

[3]Не має документів, хто з сестер приїхав у 1935 році, можливо це були ті самі сестри, що в 1938 записані в каталозі Зґромадження 1938, який одинокий зберігся з передвоєнного періоду.

[4]Спомини Сестер : Оповідали, що коли князь будував собі па­лату і вже поставив стіни, почали там копати пивниці. Як викидали землю, натрафили на численні людські кости. Коли князь це побачив, зрезигнував з хати, покликав українського і польського священика та роздав цеглу зі стін, скільки хто хотів взяти. Українці з тої цегли зараз поставили церкву.

[5]Спомини Сестер : Сестри радили собі, як могли, щоб зробити світло в хаті, а саме на блашану тарілку, натяли кноти з лахманан, укладаючи їх довкола берега, заляли це топленими рештками свічки з церкви. Коли застигло, то запалювали по однім кноті, щоб світило світло.

[6]Це була мама нашої с. Тарсикії (Марія Чорнобай), яка вступила до Згромадження саме в лютому 1946 року і перебувала в тому часі в Кристинополі

[7] Після війни дім, в якому була захоронка Сестер відремонтовано і там була поліція, а тепер там є дім вчителя.

Інформацію передав о. Іван Тарапацький