Дорогі в Христі брати й сестри!

У нашій мандрівці, яка має належно приготувати нас до  Великого Посту, Церква сьогодні представляє нам храм та двоє людей, які увійшли в  цей святий простір та стали на молитві перед Господом.

Від початку свого земного існування людина шукала для себе зручного місця, щоб у ньому поклонятися Всевишньому, про що згадує Апостол Павло після своєї зустрічі  з мешканцями Афін – столичного міста сучасної Греції. В Діяннях Святих Апостолів читаємо: «Тоді Павло підвівся серед Ареопагу і промовив: Мужі – атеняни, зі всього бачу, що ви вельми побожні. Переходячи через ваше місто та приглядаючись до ваших святощів, я знайшов жертовник, на якому було написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю.» (Ді. 17, 22-23).

Отже, по всій землі можна знайти місця, де людина поклонялася «невідомому богові», який став відомим через об’явлення, дане Авраамові та його нащадкам, якому Цар Соломон будує в Єрусалимі святиню – храм, який від того часу став місцем «правдивого культу Єдиного Бога». Саме про цей храм йде мова, коли згадуємо життя Пресвятої Богородиці у святі «Введення в Храм», чи коли переживаємо  деякі події з життя Ісуса Христа, як та, яку нещодавно ми переживали, коли дитя Ісус був внесений  батьками  у  єрусалимський  храм, де зустріли Його праведний Симеон та пророчиця Анна.

Храм, знесений царем Соломоном в місті Бога — як називали Єрусалим —  був призначений для жертвоприношення та молитви. І таким є первісне призначення кожного храму, знесеного людською рукою — для Богопочитання.

Недобре діється, коли людина, замість молитви та жертвоприношення, займається у храмі чимось іншим. Бачимо це на прикладі самого єрусалимського храму, в мурах якого також траплялися зловживання, та сувору на це реакцію Ісуса, який «увійшов у храм і вигнав усіх, що продавали й купували у храмі; перевернув столи міняйлів, а й ослони тих, що продавали голубів, і сказав їм: «Написано: Дім мій, домом молитви буде зватись, – ви ж чините з нього печеру розбійників.» (Мт. 21,12-13).

Коли поглянемо на нашу історію, то побачимо, що наш народ — де б його доля не закинула — також шукав місця для себе, де б міг «поклонятися Єдиному Богові». Прикладом є місця нашого поселення тут у Польщі: по суті немає сьогодні такого куточка, де б українці не спорудили свого храму, або не шукали іншого місця на це, щоб у спільноті віри збиратися на Службу Божу, яка в собі вміщає «жертвоприношення та молитву».

Звичайно, що храм за благословенням єпископа зводить спільнота вірних, яка сьогодні називається парафією, і та  сама  парафіяльна спільнота бере  на себе відповідальність за те, щоб «дім Божий» був домом молитви, а не печерою розбійників; щоб цей «дім Божий» був належно оснащений, щоб у ньому «ім’я Боже славилося» та щоб кожний, хто заходить в цей храм, міг відчути близькість Бога та зустріти доброзичливих людей, які «тягарі один одного несуть», та спільно дбають про це виняткове місце в їхній парафіяльній спільноті, не задля людського признання, а задля почуття обов’язку супроти моєї спільноти та  Божої слави. Знаменною є похвала, якою нагороджує Ісус вбогу вдову, яка до церковної скарбонки поклала дві лепти: «Істинно кажу вам, що ота вбога вдовиця вкинула більш від усіх, які кидали у скарбонку.  Усі, бо кидали зі свого надміру, вона ж з убозтва свого все, що мала, кинула, – увесь свій прожиток» (Мр. 12, 43-44).

Також на Божественній Літургії чуємо подібну похвалу тим, хто дбає про Божий дім. В заамвонній молитві читаємо: «Господи (….) освяти тих, що люблять красу дому твого; Ти їх прослав божественною силою Твоєю і не залиши нас, що надіємось на Тебе.»

Храм – Божий Дім – Церква, є тим місцем в житті парафіяльної спільноти, в якому кожний має право бути, в який кожний має право зайти, коли відчуває таку потребу; тому необхідним є, щоб мій храм був завжди відкритий для мене, щоб я в ньому міг побути на самоті, або зустріти свого священника, який радо поспішить мені з порадою та духовною настановою.

Сьогоднішнє Боже Слово говорить нам про двох різних людей, які зайшли у храм помолитися. Як же відмінною була їхня молитва! Один неначе пригадував Богові свою праведність, а другий, стоячи на колінах, бився в груди та визнавав свій гріх. Двоє різних людей, та дві різні молитви! Знаємо, що з храму вийшов оправданий грішний митар, а не праведний фарисей.

Бо у храмі, в який заходимо на нашу молитву, без огляду на це, яким би не був наш стан та духовна зрілість, людина мусить визнати першість Бога та свою смиренність, бо «Бог гордим противиться». Саме гординя фарисея, який вважав себе кращим за інших, була причиною того, що він вийшов з храму невиправданий.

Дивлячись на поставу митаря та фарисея, загляньмо в наше серце та подумаймо на мить: що в ньому царює? Гординя, чи смирення? Почуття вищості, чи свідомість моєї обмеженості? Ілюзія досконалості, чи свідомість гріховності?

Тут не йде мова про те, щоб прийняти поставу якогось покутника чи «юродивого Христа ради», але про те, щоб в нашій свідомості було відчуття, що я, є тільки немічним створінням, якого життя спочиває в руках Господа Бога, перед яким визнаю свою гріховність та в якого прошу прощення та благословення.

Тому  на  нашій Літургії,  перед святим причастям, молимося словами розбійника, розп’ятого на хресті: «Пом’яни мене Господи, коли прийдеш, у царстві твоїм» та словами сьогоднішнього митаря: «Боже, милостивий будь мені грішному».

Сьогодні розпочинаємо новий тиждень. Нехай цей новий час, дарований нам Богом, не буде  втраченим часом. Тому спитаймо самих себе: чим є для мене мій храм та якою є моя молитва в цьому храмі ? Та пам’ятаймо про одне з перших прохань, які заносимо до Господа Бога на Службі Божій: «За святий храм цей і за тих, що з вірою, побожністю і страхом Божим входять до нього, Господеві помолімся»

Амінь.