Увечері, 23 листопада о 17 годині, в Соборі Святого Івана Хрестителя відслужено панахиду за жертви голодоморів в Україні, які пройшли в роках 1921-1923, 1932-33 та 1946 – 1947. Панахиду очолив Митрополит Перемисько-Варшавський Архиєпископ Євген Попович у співслужінні з владикою Петром Криком, владикою Римо-католицьким Кшиштофом Худзьо, о. митратом Богданом Степаном – парохом, отцем ігуменом Теодозієм Янківом, отецем канцлерем Микололою Костецьким, отецем деканом Іваном Тарапацьким, отецем Христофором Блажеєвським, отцем Романом Коцуровським, отцем  Дмитром Лавренюком, отцем Мєчиславом Русіном – парохом латинської Катедри. Перед панахидою молодь з Української Школи приготовила програму про голодомор на Україні.

Після молитов в Соборі духовенство та вірні процесійно вийшли на прицерковну площу до пам’ятника жертвам Голодомору. Під звуки дзвону Івана усі запалили свічку в пам`ять жертв Голодомору в Україні.
В молитвах за жертви голодоморів в Україні взяли участь вірні Перемишля та делегації урядів Перемишля і суспільних огранізацій.

СЛОВО МИТРОПОЛИТА І АРХИЄПИСКОПА ЄВГЕНА ПОПОВИЧА

Сьогодні згадуємо 91-шу річницю великого злочину проти нашого народу – Голодомору 1932-1933 років. Українські хлібороби, які століттями плекали любов до своєї годувальниці землі та працею рук годували цілі народи, зухвало самі були позбавлені хліба. Цей хліб було насильно конфісковано, а людей, занесених цілими селами на так звані «чорні дошки», приречено на повільну жахливу смерть.

Штучно спричинений голод більшовицьким режимом,  на землях житниці Європи, у багатьох країнах визнаний як геноцид українців, а спомин про нього донині гомонить болем в наших серцях.

У годину смерті, чоловіки, жінки, старці й діти, залишалися самотніми, до гробу їх не супроводжувала жалобна процесія, а на їхніх могилах ніхто не заспівав «Вічна пам’ять». Їх знедолені, мертві тіла, вкидали у безіменні могили.

Усе ж таки посеред мовчазної байдужості зовнішнього світу чути було рішучий голос нашої Церкви, яка протестувала проти злочину. Митрополит Андрей Шептицький, спільно з усім єпископатом Галицької Церковної Провінції; владиками Григорієм Хомишиним, Йосафатом Коциловським, Григорієм Лакотою, Іваном Лятишевським та Іваном Бучко,  у жовтні 1933 року закликав усіх вірних, «щоби молитвами, постами, всенародною жалобою, жертвами й усіма можливими добрими ділами християнського життя випрошувати з неба помочі» для братів і сестер які вмирали на Великій Україні.

Сьогодні голос заморених голодом мільйонів жінок, чоловіків, дітей та старців кличе з української землі до сумління наших сучасників, кличе про пам’ять, кличе про справедливість, милосердя та любов.

Сьогодні особливо актуальним є пам’ять про ті жахливі роки, бо бачимо, як та сама імперія, в ім’я ідеології «руського миру», продовжує у новій формі черговий геноцид українського народу.

Доказом нашої пам’яті про жахіття 30 років в Україні, нехай стануть щира молитва за упокій невинно замучених, запалена «свічка пам’яті», а понад усе, готовність усіх українців захищати свою батьківщину перед московською імперією, яка знову за ціль свого існування, поставила знищення України як держави, та українців як народу.

Цей трагічний досвід з минулої та сучасної історії нашого народу, нехай  стане джерелом натхнення та віри, що разом, можемо раз на все перемогти зло, якого уособленням є сучасна російська імперія, спадкоємчині білої та червоної Росії.

+ Євген