Дорогі діти!

Дорогі батьки, вчителі, вихователі — вся шкільна родино!

Слава Ісусу Христу!

„Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог” (Ів. 1, 1). Цими словами починається Євангеліє від Івана, і не випадково я згадую їх сьогодні, коли звертаюся до вас саме словом — тим найблагороднішим інструментом, яким людина освячує дійсність і саму себе творить як особу. Бо людина, на відміну від усього створеного світу, є істотою, яка промовляє, і мова, якою вона промовляє, не є для неї одягом, що його можна змінити чи скинути, вона є способом її буття. Тому дзвоник, що сьогодні пролунав в українських школах на теренах усієї Польщі — це не просто сигнал початку уроків. Це заклик до того найглибшого людського діла, яким є пізнання: пізнання світу, пізнання своєї традиції і, зрештою, пізнання самого себе.

Цей навчальний рік ми знову розпочинаємо в тіні війни, що триває на нашій Батьківщині. Багато з вас, дорогі діти, прийшли до української школи не звичайною дорогою — дорогою вигнання. Стародавній автор „Послання до Діогнета”, описуючи перших християн, сказав про них слова, які напрочуд точно промовляють і до вашого досвіду: вони живуть у своїй батьківщині, але як приходьки; беруть участь у всьому нарівні з іншими, і водночас усе терплять, немов чужинці; кожна чужина є для них батьківщиною, і кожна батьківщина — чужиною. У цих словах немає жалю до себе — є гідність. Бо вигнанець, який не забув, хто він є, не є жебраком, що втратив усе, він є свідком, який усюди приносить із собою те, чого не можна відібрати: свою мову, свою пам’ять, свою віру. Саме такими свідками покликані бути й ви.

Хочу висловити глибоку повагу вашим батькам. Рішення привести дитину саме до української школи, коли поряд є школи, що не вимагають жодних додаткових зусиль, є актом не побутовим, а по суті актом визнання того, що людина є не лише тілом, яке треба нагодувати й прихистити, а особою, вкоріненою в мові, традиції й спільноті, і що позбавити дитину цього коріння означало б збіднити саму її людяність. Український мислитель Григорій Сковорода вчив, що справжнє пізнання починається не з голови, а із серця і що людина, яка не пізнала „внутрішньої людини” в собі, залишається чужою самій собі, хоч би скільки знала про світ зовнішній. Українська школа, дорогі батьки й вихователі, покликана дбати саме про цю єдність розуму й серця, знання й віри, а не лише постачати інформацію.

Ще у четвертому столітті святий Василій Великий, звертаючись до юнацтва зі словом про користь читання світських авторів, порівнював добре виховання із бджолою, яка облітає різні квіти, але бере з кожної лише те, що потрібне для меду, і залишає решту. Так само і ви, дорогі діти, покликані вчитися розважливо: брати найкраще з культури народу, серед якого нині живете, не зраджуючи при цьому власного коріння. Це не є суперечністю, а ознакою зрілості тієї істинної, а не позірної відкритості, яка можлива лише тоді, коли людина сама твердо стоїть на своєму ґрунті.

Не забуваймо й того, що Господь наш Ісус Христос мав до дітей особливе ставлення, яке різнилося від звичаїв Його часу: „Пустіть дітей до Мене і не зупиняйте їх, бо Царство Небесне належить таким, як вони” (Мт. 19, 14). У кожній дитині, а особливо в дитині, яка пізнала розлуку й непевність, Христос бачить не істоту, яку слід ощасливити зверху, а особу, гідну найглибшої поваги й довіри. Нехай же і кожна з наших шкіл буде місцем такої поваги, де навчання не пригнічує, а визволяє, де дисципліна служить не примусу, а формуванню свободи, яка вміє відповідально розпоряджатися собою.

Особливу увагу хочу приділити й тим дітям, які навчаються у польських школах, а до рідної віри й традиції долучаються при наших парафіях — у цьому також є та вкоріненість, про яку йшлося вище, тільки здобута іншим шляхом. Дякую і тим, хто зростає тут не першим поколінням, чиї прадіди свого часу, у значно тяжчих обставинах, донесли українську мову й віру до наших днів, а тепер, приходячи на парафіяльну катехизу, продовжують те саме діло. І не можу не згадати батьків усіх цих дітей: знайти в шкільному тижні ще й час на парафію — це вже саме по собі свідчення, а передати дитині те, у що віриш сам, у світі, який радше підказує забути — це праця, гідна найглибшої поваги.

Дорогі діти, кожна вивчена літера рідної абетки, кожен вивчений вірш, кожна пісня чи молитва, які ви засвоюєте у стінах наших шкіл, є не додатком до „справжньої” освіти, а тим фундаментом особи, без якого будь-яке інше знання залишається зовнішнім і випадковим. Ви покликані не просто зберегти українську мову, як зберігають музейний експонат, а нести її живою, думати нею, молитися нею, любити нею. У цьому ваша найглибша інтелектуальна і духовна праця цього року.

Благословляючи сьогодні початок нового навчального року, молюся, щоб Дух Святий, який є, за словами літургійної молитви, „скарбом добра і життя подателем”, просвітив розум кожного з вас і зміцнив серце кожного вашого вчителя й батька. Нашій же змученій війною Україні нехай Господь дарує справедливий і тривалий мир, щоб якомога більше з вас могли одного дня повернутися на рідну землю, не збіднілими вигнанням, а збагаченими досвідом, знанням і вірністю собі.

Нехай благословення Боже перебуває з вами сьогодні і в усі дні цього нового навчального року!

З архієрейським благословенням,

† ЄВГЕН ПОПОВИЧ

Архієпископ і Митрополит Перемисько-Варшавський

Перемишль, 14 серпня 2026 року,

в день Передсвяття Успіння Пресвятої Богородиці