«Відчини мені двері покаяння, Життєдавче, – молиться зранку дух мій у святім твоїм храмі, бо вся тілесна храмина осквернена; але ти, Щедрий, очисти мене своєю ласкавою милістю» (стихира Утрені)

Дорогі в Христі браття і сестри!

Сьогоднішня Неділя продовжує нашу підготовку до Великого Посту, через приклад життєвої постави двоє людей, які зайшли до храму на молитву. Були це, як називає їх Євангеліст Лука; митар й фарисей,  люди які стали на двох крайніх позиціях в суспільстві Ізраіля, перший який жив користуючись з митарства та  мабуть, життя його було дуже нечесним та другий, на перший погляд, богобійний, який дотримувався Закону Мойсея.

Храм, про який мова в Євангелії, це святиня про яку читаємо в Книгах Старого Завіту, збудована царем Соломоном, зруйнована в часі ассирійського панування над Ізраілем та наново відбудована  після повернення Ізраїля з вавилонської неволі. Єрусалимська святиня становила центральне місце культу Бога Ягве, до якої кожного року на свято Пасхи приходили побожні Ізраїльтяни з цілої країни. Саме про цю святиню мова, до якої їдуть в прощі на свято Пасхи Йосиф з Марією, коли Ісусові було 12 років. Біля цієї святині Ісус хвалить вбогу вдову, яка на утримання храму вкинули декілька грошей, що здавалося нулем по відношенні до пожертв складаних іншими, але саме вона знайшла признання в Господа, бо вкинула все що мала, цілий свій прожиток, вчинила це з потреби серця.  Святиня, про яку сьогодні говорить євангеліст Лука, це той самий храм, з якого Ісус Христос повиганяв всякого роду торгівців, мовляв, що «дім мій є домом молитви, а ви зробили з нього печеру розбійників», вказуючи одночасно, яке є первісне призначення святині. Храм це  не місце торгівлі,  ні місце дружніх зустрічей, ні політичних мітингів, храм, згідно з Господнім призначення, є місцем молитви та жертвоприношення.

Храм  в культурі, традиції та релігійному життю українського народу втішався великою повагою та був осердям життя кожної релігійної спільноти. Для нашого  народу, який досвідчив так багато нищівних воєн та лиха, попри всякого роду втрачені матеріальні надбання, найбільш болючим для нас була втрата храмів, які цинічно були нищені ворогом, бо наш храм специфічний, він відображував велику культуру та духовність народу.  Тому наші вороги руйнували  храми, бо знали, що зі знищенням храму «розмивають», м’яко кажучи, тотожність українського народу. Подивімся хоча б на сучасну історію нашої Церкви, скільки храмів, збудованих нашими предками, було знищено тоталітарною владою у двадцятому столітті. Також сьогодні, в часі цієї варварської війни Росії проти України, ворог руйнує наші храми, де за вірогідними статистиками повністю або частинно зруйновано понад 700 храмів, приналежних різним Церквам, конфесіям чи релігійним спільнотам.

Храм, як місце молитви та зустрічі людини з Богом, є найбільшою святістю кожної релігійної спільноти, тому не дивлячись на нашу конфесійну приналежність, нехай кожний храм чи інший дім молитви, все буде в нашій пошані. Цей заклик, нехай сьогодні й завтра буде актуальним для нас, а особливо в часі коли учні Ісуса проводять спільні дні молитви за єдність всіх християн.

Також сьогодні в нашій перемишльській єпархії, будуючи релігійне життя в тих нових реаліях, в яких знайшлася Церква, відчуваємо нестачу власних храмів, бо на понад 70 парафії та  душпастирських осередків, тільки 40 має власні святині, решта, а це є біля 30 великих парафіяльних спільнот, молиться – по графіку в каплицях або костелах, відкритих для наших вірних Латинським дієцезіям, монастирями  й парафіями. Найбільш пекучою проблемою для нашої Церкви, є відсутність власних храмів у Варшаві, де на жаль, попри наші старання, які тривають вже майже п’ятнадцять років, щоб придбати клаптик землі чи якусь будівлю, яку можна було б адоптувати під храм, наш голос залишається «голосом вопіющого в пустині».

Коли говоримо про храми нашої єпархії, сьогодні слід подякувати всім вірним, які, кожний згідно з власними можливостями, помагає в  утримані своїх храмів. Особливо, наша вдячність є адресована до нечисельних парафіяльних спільнот на Перемищині, Любачівщині, Надсянні та Лемківщині, де вірні  попри свої скромні можливості, дбають про належне утримання та оснащення своїх храмів.

Дорогі в Христі браття і сестри!

Також ми, одні частіше, інші може не так регулярно, приходимо до наших храмів, особливо в Неділі та святочні дні, щоб стати перед Господом на молитві. Ми є різні, за кожним з нас тягнеться якась історія, може це  є історія подібна до історії митарія чи фарисея з сьогоднішнього Євангелія, а може це історія Каїна, Петра, Юди  або явно грішниці, це знаю тільки я, й  Господь, перед яким, заходячи в храм, згинаю  коліна й похиляю голову. Не дивлячись на наші історії, коли промовимо тільки слова молитви сьогоднішнього митаря; «Боже милостивий будь мені грішному», Господь нас не відкине, бо Він дивиться на серце людини, а не на її зовнішні прикраси, та коли в цьому серці буде місце на глибокий жаль та бажання виправити своє життя, Божа благодать нас зцілить та перемінить, й ми вийдемо з храму оправдані.

Саме, свідомість зла, яке я вчинив в житті, та тихе й смиренне визнання його перед Господом, є першим кроком до навернення, це той етап в моєму духовному житті, де сам Господь відкриває мені «двері покаяння», про що просимо на  молитві утрені; «Відчини мені двері покаяння, Життєдавче, – молиться зранку дух мій у святім твоїм храмі, бо вся тілесна храмина осквернена; але ти, Щедрий, очисти мене своєю ласкавою милістю». До речі, цю молитву – прохання про відкриття для мене, дверей покаяння,  будемо заносити до Господа на кожній недільній утрені, почавши від сьогодні до п’ятої Неділі Великого Посту. Бо процес покаянна та навернення, це не поодинокий акт, але процес, в якому моя душа дозріває, до повного очищення «тілесної храмини».

Тому прошу кожного й кожну з вас, не баріться заходити в храм, без огляду на це, що трапилося з вашим життям, бо тільки в храмі, зустрінеш того, який насзрозуміє, вислухає, піднесе з колін та відкриє двері покаяння, які є образом відкритих дверей до  Дому Отця. Амінь.