Всечесний отче Романе,

Високопреподобні та всечесні отці,

Возлюблені в Христі брати і сестри,

Дорогі парафіяни та гості нашого свята!

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні наше серце переповнює особлива духовна радість, адже ми зібралися тут, у П’ясечно біля Варшави, щоб відсвяткувати величне подвійне торжество: храмове свято на честь нашого покровителя — святого священномученика Йосафата, архієпископа Полоцького, та благословенний ювілей — 10-річчя від дня заснування нашої парафіяльної спільноти.

Десять років — у масштабах історії це лише мить, але в масштабах людського життя і становлення живої Церкви — це ціла епоха, сповнена молитов, праці, випробувань і, найголовніше, очевидної Божої благодаті.

Коли ми оглядаємося назад, у той тепер уже далекий рік, коли парафія лише закладала свої перші підвалини, ми бачимо, як Господь вів нас за руку через конкретних людей та історичні події. Наша парафія була утворена декретом владики Володимира Ющака, ЧСВВ, адже десять років тому П’ясечно територіально належало до Вроцлавсько-Гданської єпархії. Згодом, після утворення третьої греко-католицької єпархії в Польщі та внаслідок зміни єпархіальних кордонів, П’ясечно увійшло до складу Перемишльсько-Варшавської архієпархії. Церква розвивається, змінюються кордони на картах, але незмінною залишається Божа любов до Свого люду.

Сьогодні ми з глибокою вдячністю згадуємо тих душпастирів, які вклали душу в розбудову цієї спільноти. Ми пам’ятаємо отця Мрослава Туркота з Мукачівської єпархії, який служив тут на самих початках, коли парафія щойно формувалася і робила свої перші, найважчі кроки. Згадуємо нашого першого пароха-адміністратора отця Сергія Олійника, який закладав тривкі підвалини спільноти, та отця Павла Рогуня, котрий з любов’ю продовжував цю працю. А вже протягом останнього року естафету душпастирського служіння перейняли та впевнено ведете нас до Бога Ви, отче Романе. Дякуємо Вам за Вашу пастирську турботу, відкрите серце та ревність, з якою Ви служите кожній душі у цей непростий час.

Наша спільнота є особливою ще й тому, що ми не маємо власного храму. Проте Господь промовив до сердець наших братів-римокатоликів. Ми користаємо з неймовірної гостинності місцевої римокатолицької парафії, яка стала для нас рідним домом. Тому сьогодні ми висловлюємо щиру і глибоку подяку кардиналу Казимиру Ничу, який благословив цей простір для нас на початках, теперішньому архієпископу Адріану Галбасу за його відкритість та підтримку, як і місцевому пароху за щире, тепле і гостинне прийняття нашої греко-католицької спільноти під свій дах. Ця єдність і взаємодопомога є найкращим живим свідченням християнської любові.

Але найбільшим скарбом цієї парафії, її живим камінням, є ви — дорогі парафіяни. Кожен із вас прибув сюди з України. Хтось приїхав десять чи кілька років тому  у пошуках праці та кращої долі. Хтось прибув нещодавно, тікаючи від жахіть жорстокої війни як воєнний біженець, рятуючи своїх дітей під звуки сирен. Ви залишили рідні домівки, але не залишили своєї віри. І сьогодні я хочу висловити вам глибоку похвалу і захоплення: опинившись поза рідним краєм, у чужому середовищі, перед обличчям невідомості, ви знайшли в собі дивовижну духовну силу і волю не просто вижити, а творити власну церковну спільноту!

Дякуємо вам за ваше гаряче заангажування, за численні душпастирські, культурні та благодійні ініціативи, які мають місце в нашій парафії. Ви ділитеся останнім, ви підтримуєте одне одного, ви волонтерите для України, ви молитеся рідною мовою і приводите сюди своїх дітей. Цей храм живе, бо в ньому б’ються ваші жертовні серця.

Дорогі в Христі!

І надзвичайно символічно, що покровителем такої сильної спільноти є святий священномученик Йосафат. Його постать часто здається нам далекою, але сьогодні вона промовляє як ніколи гостро. Святіший Отець Папа Пій ХІ у своїй енцикліці «Ecclesiam Dei» назвав Йосафата Кунцевича «знаменитим свідком і апостолом єдності», а святий Папа Іван Павло ІІ величав його «апостолом єднання», чиє життя стало свідченням того, що любов Христова здатна подолати будь-які людські поділи.

Святий Йосафат — це не просто історична постать. Для нас сьогодні він є іконою перемоги над ненавистю, над поділами та будь-якою іншою бідою. Коли на нього сипалися звинувачення та людська злоба, він не відповідав ненавистю на ненависть. Його головною зброєю були молитва, піст, милосердя до вбогих і безмежна любов до свого обряду та свого народу. Як влучно зазначають наші духовні лідери, зокрема Глава нашої Церкви Блаженніший Святослав, святий Йосафат є свідком того, що шлях Церкви — це завжди шлях до святості, яка перемагає дух цього світу. Його мощі, що спочивають у базиліці Святого Петра в Римі, є для всього світу знаком, що руська, українська душа є невіддільною частиною вселенського християнства, здатною на найвищий подвиг любові.

Сьогодні, коли ворог намагається розділити нас, українців, посіяти між нами внутрішню ненависть, чвари чи зневіру, святий Йосафат закликає нас: «Будьте одно!» Перемога над ворогом і над будь-яким лихом починається з перемоги над ненавистю у власному серці. Святий Йосафат своєю мученицькою смертю привів до єднання і любові більше людей, ніж за все своє земне життя. Він показує нам, що навіть посеред війни, біженства та страждань, тримаючись Христа, ми стаємо носіями миру та переможцями над темрявою.

Дорогі брати і сестри!

Дивлячись у майбутнє, цей десятилітній ювілей є не лише нагодою згадати минуле, але й часом визначити наші пріоритети та завдання на наступні роки. Куди ми йдемо як парафія? Які виклики стоять перед нами?

Першим і великим завданням є пошук власного дому. Ми безмежно вдячні за гостинність римо-католикам, але жива спільнота потребує розвитку. Нашим пріоритетом на майбутні роки має стати пошук власних приміщень — бодай для щоденних літургій, зустрічей чи просто простору для нашої інтеграції, щоб ми могли збиратися разом як родина. А в ширшій перспективі — ми повинні плекати відважну мрію про власну каплицю або хоча б про земельну ділянку, на якій у майбутньому зможемо звести нехай невеликий, але свій власний, рідний храм.

Другим ключовим завданням є дбання про добре виховання дітей та молоді. Вони — наше майбутнє. Ми маємо передати їм віру батьків, навчити їх любити свій обряд, свою мову та культуру, щоб на чужині вони не втратили свого духовного коріння.

Третім пріоритетом є зміцнення та поглиблення парафіяльних спільнот. Церква сильна тоді, коли в ній діють живі групи — молитовні, молодіжні, біблійні. Ми маємо розвивати внутрішнє життя парафії, щоб кожен знаходив тут своє місце.

І наостанок — це тісна, синергійна співпраця між парохом та Парафіяльною душпастирською радою. Тільки у взаємній довірі, відкритому діалозі та спільному визначенні пріоритетів ми зможемо реалізувати всі ці великі задуми. Парох потребує підтримки ради, а рада — мудрого пастирського проводу.

Це великі й непрості завдання. Комусь вони можуть здатися занадто сміливими. Але згадаймо, що десять років тому тут не було нічого, крім прагнення кількох людей молитися рідною мовою. Бог благословив початок, благословить і продовження!

Сьогодні ми складаємо подяку Пресвятій Богородиці за Її опіку над нами протягом цих 10 років і молимося до нашого небесного заступника:

Святий священномученику Йосафате, іконо перемоги над ненавистю і поділами, моли Бога за нашу парафіяльну спільноту, за нашу Церкву і за нашу страждальну, але нескорену, єдину і соборну Україну!

Амінь.

† Євген Попович

Архиєпископ і Митрополит Перемишльсько-Варшавський

П’ясечно, 11 листопада 2026 року Божого