Всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям, преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви в Польщі

«На божественній сторожі богомовний Аввакум хай стане з нами і покаже світлоносного Ангела, що ясно говорить: „Днесь – спасіння світові, бо воскрес Христос, як Всесильний”».

Христос Воскрес!
Дорогі Брати і Сестри!

У великодню неділю вранці, в пасхальній утрені, ірмос четвертої пісні канону згадував Аввакума, одного з дванадцяти пророків, яких називаємо «меншими». А це тому, що третя глава книги цього пророка є біблійною основою саме для четвертої, з загального числа дев’яти, пісень канону утрені у візантійській традиції. Аввакум, за словами ірмоса, має станути з нами і показати ангела, який ясно говорить про спасіння, яке принесло світові воскресіння Христове.

Сьогодні ми станьмо з Аввакумом, переносячись в його епоху, бо те, що він говорив до Бога, і відповіді, які почув від Нього, є для нас надзвичайно актуальними. Про самого пророка знаємо небагато. Його книга постала в роках 609-598 до Різдва Христового. В його країні, Юдейському царстві, панувало насильство і зло, сильні гнобили слабших, стан внутрішнього розпаду поглиблювався. І тут потужний і жорстокий сусід вирішив підкорити Юдейське царство. Аввакум  насмілюється питати:  «Докіль, о Господи, буду взивати – і ти не вислухуєш? Кричатиму до тебе про насильство – і не рятуватимеш?» (1,2). Цей пророк, як жоден з пророків перед ним, наважується на, ми сказали б, зухвалість: вимагає від Бога звіту з того, як керує історією світу. Пророк не заперечує, що в Юдейському царстві ширився гріх, але чому Бог карає лукавих ще гіршими від них поганськими завойовниками, чому складається враження, що хоче, щоб несправедливість запанувала над народом, який Він вибрав собі споконвіку?

Перерахувавши всі нещастя, які довелось пережити його народові, Аввакум говорить: «Я стану на моїй сторожі, стоятиму на моїй башті і виглядатиму, щоб подивитись, що він мені скаже й що мені відповість з приводу моєї скарги» (2,1). У відповідь почув, щоб видіння, яке отримає, записав і вирізьбив, щоб навіть як забариться його втілення – чекати, «бо воно збудеться неодмінно, не запізниться» (2,3). Аввакум серце лукавого називає бундючним і нещирим, тоді як «праведний житиме своєю вірою» (2,4). Після цього чуємо багаторазове «горе», яке в контексті книги є скероване до загарбників: «Горе тому, хто накопичує те, що йому не належить», хто проливав людську кров і чинив насильство над краєм, «горе тому, хто здирством наживає добро для свого дому», хто зганьбив власний дім, винищуючи численні народи, «горе тому, хто будує місто на крові й засновує фортеці на злочинах». Видіння передвіщає, що вчинене зло немов бумеранг вернеться до кривдника: «Насильство, яке ти вчинив знищенням тварин на Ливані, тебе вкриє соромом, сповнить тебе жахом – а найбільше за людське кровопролиття, за наруги над країнами й над містами та над тими, котрі в них мешкали» (2, 17).

Аввакум щирим серцем прийняв слова про те, щоб терпеливо чекати на здійснення видіння. Його відповіддю є молитва, в якій, величаючи Бога, просить його, щоб так як в минулому, оживив свої величні діла спасіння для народу. Трохи в дусі принципу «око за око, зуб за зуб» пророк мовить: «Я жду спокійно на день нещастя, щоб упало на народ, який на нас нападає» (3,16). Але найважливішими словами, вершиною віри і уповання на Бога є те, що говорить Аввакум на закінчення своєї молитви: «Тому хоч би не розцвіла смоківниця  й не було врожаю на  виноградній лозі; хоч би не вродило оливкове дерево й не було врожаю в полі, хоч би не стало овець у  кошарі та скотини в стайнях – то й  тоді радітиму в Господі, веселитимусь у Бозі мого спасіння! Адже Владика Господь – моя сила!» (3,17-18). Попри досвідчені в житті страждання, попри смерть невинних і втрату матеріальних основ життя, наш пророк не падає духом, не дозволяє зневірі запанувати в його серці!

Дорогі у Христі!

Як християни, як вірні Української Греко-Католицької Церкви, як громадяни України чи люди, котрі відчувають свою причетність до українського народу, мусимо піднестись на цю вершину віри, уповання і витривалості. Адже вже третій рік, коли святкуємо третій Великдень в умовах повномасштабної війни, те що діється в Україні є протилежністю того, що ми оспівували в пасхальній утрені: «Нині все наповнилося світлом, і небо, і земля, і глибини підземні». За прикладом Аввакума, виявляючи духовну зрілість, ми покликані до подвигу християнської непохитності, щоб спромогтися дати таку ісповідь: хоч замість світла настала темрява, хоч молоді чоловіки і жінки, як співнаслідники благодаті життя, замість радості зі своїх дітей переживають горе смерті, хоч мільйони українців опинилися далеко від своєї Батьківщини, хоч лютий ворог руйнує і палить нашу землю, хоч перелік нещасть і страждань чоловіків і жінок всіх поколінь здається нескінченним – я не покину віри в Бога, який у Христі об’явив себе як любов, не зневірюся в Його провидінні, яке керує історією всіх народів і кожної людини, ніколи не стану подібним до тих, які, поводячись як нелюди, хочуть позбавити нас національної і церковної тотожності, а «упорствующих» вбити. Попри все радітиму, також крізь сльози, в Господі, веселитимусь у Бозі мого спасіння! Адже Владика Господь – моя сила.

Пророк Аввакум, пишучи про людину лукаву, в якої нещире серце, протиставив її людині праведній, яка вірою своєю буде жити (2,4). Апостол Павло в своїх посланнях цитував ці слова на підтвердження пріоритету чесноти віри-вірності в житті християнина. Звернімо увагу, що в нашій Літургії не лише в Мирній єктенії молимось за наше місто/село, нашу країну і «за тих, що вірою живуть у них». Віра, вірність, довіра до Бога попри безліч зазнаних душевних і фізичних ран, що є посланням книги Аввакума, є християнським свідченням, яке дають мільйони людей в Україні.

Природним є сьогодні, коли святкуємо «смерті умертвіння, аду зруйнування, іншого життя вічного начало», спитати: де, в кого, в яких явищах, ситуаціях шукати нам знаків цієї перемоги Христа над злом, ненавистю, смертю. Відповідь дає нам св. апостол Іван, котрий в своєму Першому посланні написав:  «Не дивуйтеся, брати, коли світ вас ненавидить. Ми знаємо, що ми перейшли від смерті до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває» (3,13-14). Коли 24 лютого 2022 року почалося російське вторгнення в Україну, мільйони людей у світі здійснили заклик улюбленого Христовго учня: «Коли хто має достатки цього світу і бачить брата свого в нестачі й замикає перед ним своє серце, – як любов Божа може перебувати в ньому. Дітоньки, не любімо словом ані язиком – лише ділом і правдою» (1 Ів 3, 17-18). Відчинені кордони і двері власних домівок, відкриті серця, які щедро діляться з братами і сестрами всім, що їм потрібне, є знаками дієвості пасхального таїнства – переходу від смерті до життя, від зла до добра – тут і тепер, в сьогоденні, яке часто видається нам здомінованим байдужістю і національними егоїзмами. В допомогу Україні, біженцям з України, включилася вся повнота нашої Церкви в Польщі. За цей доказ віри живої конкретними ділами (див. Як 2, 17), за свідчення християнської солідарності з жертвами насильства, яка в Європі ХХІ століття здавалось немислимим, сердечно всім дякуємо.

Дорогі Брати і Сестри!

Шістнадцятого березня ми спільно вшанували пам’ять Блаженного Вінкентія Левонюка і його дванадцяти співбратів, мучеників, які 150 років тому в Пратулині загинули від куль російського війська. Ці, проголошені блаженними папою Іваном Павлом ІІ в 1996-у році, наші брати, представляють сотні інших, часто безіменних, замучених вірних Холмської єпархії, яку російська імперія остаточно скасувала в 1875 році. Кілька років перед тим делегація вірних з єпархії пригадувала російському міністру внутрішніх справ обіцянку царя не втручатися в життя їхньої Церкви. У відповідь почули: «Будьте собі лютрами, кальвінами, магометанами і чим хочете, лиш не католиками і уніатами, бо уряд на це не дозволить». В 1905 році, коли російська імперія була змушена дати своїм підданим більше свободи, не стосувалося це вірних колишньої Холмської єпархії. Могли лишитися в православ’ї, до якого їх силоміць записано, або перейти до Римсько-Католицької Церкви. В результаті, після переходу приблизно 180-ти тисяч вірних до Римсько-Католицької Церкви, і драматичних змін в наступних десятиліттях ХХ століття, греко-католицька спадщина на цих теренах є лише історичним спомином. І так є завжди і всюди, коли російська держава – а завжди є це якась форма тоталітарного режиму – починає панувати над нашим народом. Тому розуміємо, що від перемоги в теперішній війні залежить бути чи не бути нашої Церкви в Україні, а  посередньо і в цілому світі.

В різних історичних моментах наш народ порівнював свою долю до шляху пройденого Христом. Найчастіше в минулому часі лунало: Воскрес Христос, воскресне Україна. Нині хочемо повторити слова пророка Аввакума: «Злочинець той, хто з своєї сили робить собі бога! Чи ж ти, о Господи, не споконвіку, Бог мій, Святий мій? Ми не помремо!» (1,12).

Дорогі у Христі!

На ті Пасхальні свята, мимо темряви війни, зичимо Вам радісного переживання таїнств нашої віри, яка вчить нас про перемогу життя над смертію та вливає в наші серця надію на краще завтра, бо Христос смертю смерть подолав і тим що в гробах життя дарував.

Благословення Господнє на вас, з Його благодаттю і людинолюб’ям, завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь

+  Євген Попович
Митрополит Перемисько-Варшавський

+  Володимир Ющак
Владика Вроцлавсько-Кошалінський

+ Аркадій Трохановський
Єпископ Ольштинсько-Ґданський

Перемишль – Вроцлав – Ольштин, Великдень 2024 р. Б.

00000