Преосвященний владико Петре,
Всечесні отці,
Дорогі в Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

«Слово Твоє — світильник для ніг моїх і світло для стежок моїх» (Пс. 119:105).

Боже Слово — це не просто текст чи повчання, це жива сила, яка просвічує шлях людини, веде її крізь темряву світу і дає життя всьому створінню. І сьогоднішня неділя вписується золотими літерами в історію нашої Церкви, адже ми не просто слухаємо це Слово — ми є свідками того, як Господній заклик стає живою реальністю. У цій Священній Літургії троє наших братів-піддияконів — Назар, Ярослав та Михайло — через покладання архиєрейських рук приймають свячення в перший ступінь священства — у дияконат.

Слухаючи сьогоднішню Притчу про сіяча (Лк. 8:5–15), ми бачимо, як Христос розгортає перед нами картину людського серця. Сіяч щедро кидає зерно Свого Слова, але часто воно стикається із сухістю, байдужістю чи каменистою твердістю. Ми чуємо про серця, які через життєвий поспіх, страх випробувань або терня щоденних турбот і матеріальних бажань виявилися абсолютно не готовими прийняти Боже Слово. У сучасному світі так легко дозволити галасу, цинізму чи гонитві за комфортом заглушити духовне життя, залишивши душу безплідною.

Але сьогодні, дорогі брати і сестри, ми маємо перед очима протилежний, світлий приклад. Назар, Ярослав та Михайло — це юнаки, які відкрили свої серця на Боже Слово. Сіяч-Христос колись посіяв у їхні серця зерно покликання. Вони не дозволили світові затоптати його, не злякалися труднощів і не дали життєвим турботам заглушити цей тихий Божий голос. Вони плекали це зерно в молитві, навчанні та іспиті сумління, ставши тим добрим, родючим ґрунтом, який сьогодні приносить свій перший великий плід для нашої Церкви.

Дорогі в Христі!

Згідно з Архиєратиконом нашої Церкви, чин дияконської хіротонії розпочнеться після освячення Дарів — після Анафори. Брати тричі обійдуть навколо престолу, цілуючи його чотири кути на знак вірності та любові до Христа. Потім, перед престолом, вони схилять свої коліна й я  покладу свої руки на їхні голови і прочитаю молитви хіротонії, закликаючи Божественну благодать, яка «завжди недужих оздоровлює і те, чого їм недостає, доповнює». Мине всього кілька митей, і ви почуєте, як я виголошуватиму: «Аксіос!» (Він достойний!). Я одягну їх у дияконські шати: стихар — одежу спасіння, вдягну на ліве плече орар, який символізує крила ангелів, і вручу їм рипіду та кадило.

Дорогі брати піддиякони!

Від сьогодні, браття Назаре, Ярославе та Михайле, ви стаєте голосом молитовного зібрання Церкви. Ви будете виголошувати єктенії, підносячи болі люду до Бога. Ви отримаєте право тримати в руках Святе Євангеліє і благовістити Боже Слово з амвону — те саме Слово-Зерно, яке ви колись так щиро прийняли у свої душі. Ви будете допомагати у звершенні Найсвятішої Євхаристії. Ваше служіння має бути ангельським — легким, жертовним і зосередженим на Христі.

Але ваше дияконське служіння не обмежується лише простором храму та престолу. Ви виходите у світ у часи неймовірного болю та випробувань. Ваш особливий обов’язок сьогодні — свідчити про Божу присутність посеред українського народу, який так жорстоко випробуваний цією несправедливою і кривавою війною росії проти нашої Батьківщини. Коли людям здається, що небо мовчить, саме ви — своїм словом, своєю молитвою та своєю присутністю поруч — маєте показати, що Бог не залишив Україну, що Він плаче разом із тими, хто плаче, і страждає разом із тими, хто страждає.

Диякон від перших віків Церкви є уособленням Христа-Слуги в ділах милосердя. Тому на вас покладається велика харитативна місія. Ви покликані бути служителями для найменших і найбільш знедолених: для бідних, які втратили все, для хворих, які втрачають надію, для наших поранених воїнів, які жертвують своїм здоров’ям на фронті, та для мільйонів наших братів і сестер, які через жахіття війни опинилися розсіяними по всьому світу. Несіть їм Божу любов, зігрівайте їхні серця, будьте продовженням рук Христових, які перев’язують рани і повертають надію. Не дозволяйте «тернині» втоми чи страху заглушити цей святий вогонь душпастирського милосердя.

Дорогі в Христі браття і сестри!

Сьогодні ми дякуємо всім, хто допомагав обробляти цей духовний ґрунт у серцях наших братів. Особлива подяка викладачам та вихователям духовних семінарій, де навчалися наші семінаристи: Люблінської — де зростав брат Назар, Тернопільської — де навчався брат Ярослав, та Дрогобицької — яка виховала брата Михайла.

Сьогодні серед нас присутній ректор Люблінської духовної семінарії — отець-митрат Богдан Панчак. Отче ректоре, дякуємо Вам за Ваше батьківське керівництво, за те, що ділите з нами цю радість! Також висловлюю щиру вдячність отцю-ігумену Теодозію з василіянського Перемишльського монастиря, який духовно приготував піддияконів до цього дня, провівши для них глибокі  реколекції.

Особливе слово вдячності хочу звернути до тих, хто стоїть найближче, — до батьків та родин наших братів. Ви були тим першим благословенним ґрунтом. Ви виховали синів у любові до Бога і знайшли у собі жертовність віддати їх на служіння Господеві та Його Святій Церкві в такий непростий для нашої країни час.

І з великим трепетом звертаюся до дружин наших піддияконів, які сьогодні моляться тут. Дорогі, ваше покликання — це особливий подвиг, особливо сьогодні. Дякую вам за те, що ви розділили цей шлях і сказали своє відважне «так» для їхньої дияконської та майбутньої ієрейської служби. Від сьогодні ви стаєте надійною опорою їхнього служіння біля престолу та в харитативній праці. Нехай Господь дарує вашим сім’ям мир, незламність та однодумність!

Дорогі брати і сестри!

Наша Церква сьогодні багатіє духовно. Я закликаю вас: будьмо для цих трьох юнаків підтримкою. Допомагайте їм своєю постійною молитвою у їхньому непростому служінні.

Дорогі піддиякони Назаре, Ярославе та Михайле! Будьте служителями Божого Слова, які не лише слухають, але й усім своїм єством зберігають, проповідують та діляться Ним через діла милосердя. Сяйте світлом Христовим, будьте розрадою для нашого зраненого народу. Ступайте до святого престолу з трепетом і відвагою.

Амінь.