У червні цього року минуло 100 років від дня народження одного з видатніших отців УГКЦ в Польщі другої половини ХХ ст., довголітнього Протоігумена Василіян та Генерального Вікарія для греко-католиків у Польщі, відомого проповідника і реколекціоніста, мецената церковного мистецтва, ієромонаха Йосафата Василя Романика ЧСВВ.

Василь Романик народився 21 червня 1919 р. в селі Лисків Жидачівського повіту, в родині Івана і Параскевії (з дому Бойко). В сім’ї Романиків, крім Василя, було ще троє дітей. Дитячі роки Василя промайнули надзвичайно складно й убого. Коли хло­пцеві виповнилося ледве 5 років, помер батько. Після закінчення початкової школи в рідному селі, мати вирішила послати Василя до школи Отців Василіян у Бучачі, до Місійного Інституту, в якому відбувалося навчання на гімназіальному рівні. Після її закінчення, 16. 08. 1934 р. вступив на новіціят Чину Святого Василія Великого в Крехові. Прийняв чернече ім’я Йосафат.  31 березня 1936 р. склав перші чернечі обіти, після яких був направлений до Добромильського монастиря на подальше навчання, де й здобув повну середню освіту.

Після захисту матуральних іспитів, у 1939 р. розпочав філософсько-богословські студії у Кристинополі (тепер Червоноград). Тут і застала Йосафата Друга світова війна.

В умовах війни Йосафат продовжує богословську освіту та поглиблює чернечу формацію. 11 липня 1942 р. в монастирі у Крехові складає чернечі довічні обіти, і в недовгому часі приймає дияконські та священичі свячення з рук блаженного єпископа Никити Будки.

Після закінчення навчання в 1944 р. о. Йосафат був ще деякий час у Кристинополі, потім з приводу недуги, попав в санаторій у Адамполі на Холмщині, відтак до Холма, де лікуючись, водночас служив капеланом Сестер Служебниць, які там працювали. З 1947 р. розпочинає навчання у Католицькому Університеті в Люблині і завершує студії у 1952 р., а відтак працює як душпастир  на західних землях Польщі – у Валчу і Старому Курові.

Після смерті Протоігумена Василіян о. Родіона Барабаша ЧСВВ в 1965 р. о. Йосафата Романика назначено новим Протоігуменом, і тоді він повертається до Варшави. Як Протоігумен проводить двадцять років, водночас стаючи спершу сотрудником похилого віком пароха о. Павла Пушкарського ЧСВВ, а відтак самостійним парохом греко-католицької василіянської парафії у Варшаві.

Як душпастир особливу увагу присвячував дітям і молоді, запровадив релігійно-національні лекції, які відвідували численні українські студенти. При співпраці з Сестрами Служебницями НДМ організовує навчання релігії та української мови для дітей і молоді. Організовує різні заходи, концерти, вистави. За підтримкою о. Йосафата Романика маестро Ярослав Полянський організовує молодіжний камерний хор, який співє і популяризує релігійні украї­нські пісні у Польщі та за її межами.

Водночас о. Романик був сповідником і реколекціоністом численних чернечих згромаджень – греко-католицьких, але також і римо-католицьких.

Поле його праці значно поширилося, коли в грудні 1981 року Примас Польщі, виконуючий тоді обов’язки ординарія для греко-католиків в Польщі, призначив його одним з двох Генеральних Вікаріїв (Протосинкелів) доручаючи йому відповідальність за північні греко-католицькі деканати. Отець часто їздив на візитації, помагав священникам налагоджувати різні справи в нелегкі часи комуністичної держави, проповідував, проводив численні великопосні реколекції, заохочуючи людей до вірності Богові і своїй рідній Церкві. Служіння на пості Генерального Вікарія закінчилося, коли після політичних змін, визнано УГКЦ як дійсну та дозволено на хіротонію першого від часів війни греко-католицького єпископа, яким 16 вересня 1989 року став Владика Іван Мартиняк.

З 1991 р. по 1994 р. отець Йосафат Романик, як настоятель дому і сотрудник греко-католицької парафії служив в Колобжеґу, відтак був призначений до Перемишля духівником для василіянських семінаристів з провінції в Україні, для яких утворено тут другу, крім Варшави, духовну семінарію.

За сприяння о. Йосафата вийшов збірник “Добромильська реформа і відродження Української Церкви”, куди увійшли доповіді учасників Міжнародної наукової конференції, присвяченої 120-літтю Добромильської реформи Василіянського Чину Святого Йосафата

У червні 1990 р. за його заслуги для Церкви, св. Папа Іван Павло ІІ нагородив його медаллю „Pro Ecclesia et Pontifice”.

14 січня 2007 р. о. Йoсафат Романик ЧСВВ на 87-му році життя відійшов у вічність. Поховано його у василіянській гробниці на Варшавському цвинтарі Брудно, кв. 91 А.

*  *  *  *  *  *

Отець Йосафат Романик ЧСВВ, залишився у пам’яті своїх співбратів як ієромонах дуже скромний, уважний до потреб кожної другої людини, ввічливий, а при тому оперативний, добрий організатор.

Позитивно вражала його висока особиста культура, всебічні знання, які дозволяли йому брати мериторичну участь у розмовах і дискусіях на різні теми. Рівно добре почував себе в розмовах про історичні проблеми, як і богословські, розумівся в історії релігійного мистецтва і церковної архітектури чи музики. З приємністю і зацікавленням ми слухали його розмов за столом з проф. Юрієм Новосільським, якого о. Йосафат був великим шанувальником. Не без його впливу сталося те, що проф. Новосільський розмалював ввесь інтер’єр ремонтованого греко-католицького храму в Гурові Ілавецькому. Заслугою о. Йосафата є те, що ікони проф. Новосільського прикрашають василіанську монастирську каплицю у Венґожеві чи трапезну монастиря у Варшаві.

Отець Йосафат сам гарно співав і був великим любителем церковної музики. Дбав про відповідний рівень церковного співу на щонедільних літургіях. Дуже тішився камерним молодіжним хором, який під кінець сімдесятих років минулого століття вдалося зорганізувати при варшавській парафії під проводом б. п. Ярослава Полянського. Здобував кошти для його утримання і виїздів на концерти, так по різних осередках у Польщі, як і за кордон (Італія, Франція, Німеччина).

Був дуже добрим проповідником. Як написав був у посмертній згадці п. Ярослав Стех: Проповіді о. Й. Романика зворушували кожного українського християнина і скріплювали набожність і пошану до нашої Церкви і народу. У своїх проповідях він відкривав красу віри і пов’язував її вдало з історією, літературою, мистецтвом, навчав поглиблювати знання про цінності життя і ними жити щоденно.

Бувало, що протягом одного Великого Посту міг провести шість і більше серій великопосних реколекцій, і кожного року вони були дуже змістовні, добре підготовані. До того самого спонукував також нас, молодших Отців Василіян.

Був також невтомним сповідником. Радо брав участь у церковних святкуваннях, храмових празниках, відпустах, але не як очільник чи співслужитель урочистої літургії, а як сповідник власне, виходячи з принципу, що духовні потреби вірних є важливіші від «паради».

Був завжди дуже стриманий. Навіть коли ми у спільноті бачили, що переживав якісь труднощі, досвідчив чогось прикрого з боку інших, ніколи не жалівся і ніколи не сказав ні про кого поганого слова.

Був ієромонахом великого серця. Любив дітей, молодь, любив своїх парафіян. Його любов відчували усі, з ким зустрічався, кого сповідав, до кого проповідував – чи у звичайні неділі, на великих святкуваннях, чи на реколекціях. Любив Василіянський Чин, якому був безмежно відданий до кінця. Любив Бога, задля якого вступив на дорогу чернечого життя і якому доховав вірності до останнього віддиху свого трудолюбивого життя.

ієрм. Петро ЧСВВ

Отець Йосафат був сильний духом, могутній словом і великий ділами»

21-го червня цього року минуло 100 років від дня народження о. Йосафата Романика, ієромонаха Чину св. Василія Великого. Гортаючи сторінки повоєнної історії Василіянського Чину і Греко-Католицької Церкви в Польщі, не можемо не зауважити видатної особистості – о. Йосафата Романика, який вписав себе назавжди в перебів її відродження і встановлення.

Народився він в Україні, на Стрийщині в дуже релігійній сім’ї Романиків. Тут отримав перші знання з катехизму – початок здорової християнської побожності. Часто згадував про це: «У нашому селі Лискові церква була єдиним місцем, куди йшла вся наша сім’я кожної неділі та в кожне свято. Нас, дітей, батьки ставили вперед себе перед іконостасом, і мали ми тут стояти чемно до кінця богослужіння». Маючи таку початкову релігійність, юнак Василько (його ім’я, отримане на хрещенні) вступає до Бучацького місійного інституту, а згодом – до Крехівського василіянського новіціяту, де при постриженні в монахи отримує ім’я Йосафат. Це ім’я визначає йому дуже чітку дорогу, а найперше духовного подвигу.

Брат Йосафат, потім отець Йосафат, добре пізнав та усвідомив, ким був св. священномученик Йосафат Кунцевич і чим він найперше визначався у своєму житті. Цей мученик Христової Церкви став прикладом і святим вчителем духовного росту для молодого ченця. Духовна школа св. Йосафата, його відданість покликанню розвинули в особі ченця Йосафата Романика любов до молитви, покути, до чеснот. Отець Романик був не лише задивлений в свого Покровителя, але вірно намагався наслідувати його впродовж усього свого життя. «Святий Йосафат є для нас взірцем василіянської святості, добрим прикладом, як треба йти за Ісусом Христом» – так сам розумів і тим ділився з іншими, особливо під час духовних конференцій для новиків чи студентів.

Маючи глибоке розуміння сили молитви в житті монаха-священика, о. Йосафат використовував не лише призначені розпорядком дня години на молитву, але й вільний час. Молитва стала його справжньою духовною поживою та силою душевної підтримки. З часом його поведінка, його спосіб спілкування, а особливо виконувані літургійні дії були наскрізь просякнуті духом молитви. Це виразно проявлялося в часі Служби Божої чи інших богослужінь, які він служив в храмі. Глибока зосередженість на богослужбових текстах, на їхньому змісті настільки проймали його душу, що ніхто і ніщо не були в силі відвернути його увагу чи поведінку від цих духовних вправ. Отець Йосафат молився щиро, завжди і всюди. І саме силою молитви він розвивав у собі численні християнські чесноти. Хто приходив до нього перший раз, чи вже не один раз, завжди міг побачити його ввічливе, щире та усміхнене обличчя. Широкий духовний світ чинив його приязним і відкритим духовним провідником, порадником і вчителем. Ці його чесноти були відчутні особливо тоді, коли виконував обов’язки магістра василіянських новиків чи духівника для студентів в Перемишлі і згодом у Варшаві.

Життєвий шлях о. Йосафата Романика не був простим. Після свячень в 1942 році у Львові він деякий час перебував у Добромильському, згодом у Варшавському, а відтак у Кристинопільському монастирях. Після встановлення нових кордонів Польщі, у листопаді 1947 року переїхав до Адамполя (Влодавський повіт), де виконував обов’язки капелана в жіночому монастирі Сестер Служебниць. Того ж року розпочав навчання в Люблінському католицькому університеті, яке закінчив ліценціятом з богослов’я. Після студій переїхав до Варшавського василіянського монастиря. В наступних роках виконував душпастирську працю також в інших місцях Польщі – у Валчі, Круклянках, Ольштині, Колобжеґу. Але найважливішим його завданням, яке виконував більше двадцяти років, було служіння Протоігуменом Отців Василіян у Польщі. З грудня 1981 року призначений Примасом Польщі Генеральним вікарієм для греко-католиків північного вікаріату. І цю функцію виконував до 1989 року.

Згадуючи про цей доволі не простий життєвий шлях, особливо душпастирський, хочеться підкреслити дуже яскраву рису особистості о. Йосафата – його «могутність слова». Безперечно те, що було найпершою основою цієї могутності його слова, це широке і глибоке знання філософії, богослов’я, Святого Письма, історії Церкви, літургіки, також мистецтва і архітектури. Ця всебічність знань, не лише через зацікавлення, але завдяки його дійсно глибокому пізнанню, чинила о. Йосафата ерудованим проповідником і переконливим співбесідником. Усім було відомо: «До о. Романика заходиш зі своєю думкою, але виходиш від нього з його думкою». Він настільки володів словом, що зумів завжди доказати і переконати співбесідника. І це особливо відчутно було в сповідальниці, під час проповідей, а також в особистих розмовах. Проповіді о. Йосафата були зазвичай тематичні. Він дотримувався чітко однієї теми, пояснював її і робив дуже конкретні висновки. Отець Романик не зупинився лише на знаннях, яке отримав під час студій. Він ці знання поглиблював постійно. Його надзвичайно улюбленим заняттям було відвідувати книгарні і купувати нові видання. Він постійно щось читав – у келії, коли мав вільний час; у сповідальниці, коли ніхто не сповідався; в дорозі чи на відпочинку. Одним словом, найкращим приятелем для нього була книжка. Тим-то його слово ставало могутнім – воно навчало, розбивало сумніви, перемінювало людські серця, розвіювало безнадійність, додавало сили і розбуджувало натхненність. Завдяки могутності слова він залишився незабутнім учителем для своїх вихованців, парафіян і багатьох людей, котрі його слухали під час численних реколекцій чи місій, які часто проповідував по різних парафіях упродовж своєї душпастирської праці.

Гортаючи сторінки біографії о. Йосафата, не можемо не добачити того, що він зробив і залишив нам, як видимий знак великої любові до Чину і до Церкви. Його численні справи були чи не найяскравішим доказом глибокого почуття відповідальності за повірене йому завдання. Отець Романик віддано і дуже жертвенно присвячував свої сили для розбудови структури Василіянської провінції в Польщі, коли був її Протоігуменом, а також Церкви, коли був призначений Генеральним вікарієм. Найперше чимало зусиль о. Йосафат докладав для вишколу нового покоління монахів і священників. Це було чи не пріоритетне його завдання. Дбав про їхній духовний ріст, а також про інтелектуальний вишкіл. Дуже заохочував до ґрунтовного студіювання усіх напрямків богослов’я, вивчання мов, а особливо історії Церкви. Сам особисто викладав і пояснював важливіші її сторінки. Своїм прикладом спонукував до відповідальності перед Богом і Церквою за покликання до монашого чи священничого стану. Часто повторював: «Прийде час, коли буде потрібно допомогти Україні священичим досвідом і знанням, тому тепер маєте час і змогу, використовуйте це, щоб добре приготуватись». Його широке бачення і розуміння життя та діяльності Чину і Церкви породжували щораз нові ідеї, які він намагався втілювати. Робив це відповідально і послідовно, не зважаючи на різні перешкоди і виявляючи при цьому велику терпеливість.

Отець Йосафат Романик не менше зусиль вкладав у розбудову, ремонти, прикрасу Божих храмів і монастирів. Він завжди говорив: «Для Божого дому має бути віддане все, що найкраще. У Божому домі має бути найгарніше». Для виконування тих завдань мав зібраних довкола себе відповідних людей (архітекторів, інженерів, будівельників), з ними проводив тривалі зустрічі, обговорював свої задуми, деколи переконував. Бувало, що йшов також на уступки, якщо вимагало цього добро справи. Через цю цілеспрямовану відданість справі не лише залишив після себе велике їх число, але також дав приклад своєрідної школи виховання своїм учням. Чимало з тих, які виховувалися біля нього, придивлялися і помагали, сьогодні продовжують чинити те, що робив їхній учитель.

Отець Йосафат Романик помер у Варшаві 14 січня 2007 року, проживши 88 років. Поховано його у василіянській гробниці на Варшавському цвинтарі Брудно, кв. 91 А. Він відійшов по вічну нагороду до Господа, але все, чим жив і що залишив, продовжує говорити і свідчити, ким він був для свого Чину і для своєї Церкви. Його сильний дух, могутнє слово і великі справи залишились. Їх також понесли зі собою в майбутність віддані йому нащадки.

Вічна пам’ять Вам, дорогий і незабутній наш отче Йосафате!

Зі слова о. Теодосія ЧСВВ на Парастасі під час похорону