«Озвавсь Петро й каже до Ісуса: Господи добре нам тут бути» (Мт. 17,4)

Преосвященний владико Петре,

Всечесні отці,

Преподобні сестри,

Дорогі в Христі брати й сестри

Слава Ісусу Христу!

ПЕРЕОБРАЖЕННЯ

Сьогодні ми є свідками чудесної події, Господнього Переображення, про яке говорять нам євангелісти: Матвій, Марко і Лука.

Подія на Таворській горі була попереджена визнанням Божества Ісуса Христа Апостолом Петром біля Цезарії Пилипової, та проповіддю Ісуса Христа про наслідування Його; що кожний, хто хоче йти за Ним, має  взяти  свій хрест й іти слідом за Ним.

На Таворській горі, побіч Ісуса, з’являються Мойсей та Ілля, дві найбільш визначні постаті Старого Завіту. Мойсей та Ілля досвідчили Божої присутності у своєму житті. Мойсей зустрів Господа на горі Синай, де отримав Декалог та обітницю Бога, що введе народ свій до обіцяної землі. Ілля з черги, досвідчує присутності  Бога  на горі Хорив, де пізнає Божу доброту, милосердя та Божу лагідність.

Саме це, чого досвідчили в часі зустрічі з Богом, Мойсей та Ілля, сповнюється в Ісусі Христі. Він є тим, який зараз веде нас – Новий Ізраїль – до обіцяної землі. Веде нас, визначуючи нашу дорогу своїм хрестом! Веде нас, сповнений  милосердям  й добротою до кожного з нас. Веде нас крізь Світло Таворської Гори!

У символі віри, визнаємо, що «віримо в Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця родженого перед усіма віками. Світло від світла, Бога Істинного від Бога Істинного…».

Саме на Таворській горі Він явиться у цьому Світлі, про яке говоримо у символі віри, та яке окреслює справжню натуру Бога.

Наша життєва дорога, має завершитися входом на нашу Таворську гору, де ми очищені з наших земських пожадань, чистим серцем та цілим нашим єством зможемо побачити Світло Божої Слави, позаяк колись побачив Мойсей та Ілля, а сьогодні бачать апостоли; Петро, Іван і Яків.

Коли споглядаємо образи чи ікони святих та блаженних, бачимо, що їхні голови обведено світляним німбом – знаком Їхнього входу у світ Божого Світла – яке є знаком повноти Триєдиного Бога: Отця і Сина і Святого Духа.

Сьогодні, ми є запрошені, щоб тут в Горлицях, увійти у Боже Світло, крізь  двері цього монастирського храму, який кожного дня відкритий для нас, та який сіяє Божою славою, та виповнений молитвою, яка пливе з сердець монахинь та вірян, які навідуються в цей Божий Дім.

ЮВІЛЕЙ ПАРАФІЇ

На Утрені кожної неділі Великого Посту співаємо в церквах пісню вигнаного народу, який сидячи у вавилонській неволі з тугою згадував місто Бога – свій Єрусалим. Пісня побудована на 126 псалмі звучить:

«На ріках Вавилонських, там ми сиділи і ридали, як про Сіон згадували.
Заспівайте нам пісень Сіонських. Як же нам співати пісню Господню у землі чужій.
Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться десниця моя».

Після 1947 році, ми, вигнанці з рідного краю, також на чужій, не своїй землі, сиділи та плакали. З тугою оглядалися за минулим, не вірили, що це правда, декому здавалося, що це дивний сон, який з пробудженням залишить нас. Але, на жаль, це не був сон, це була наша дійсність.

На землі вигнання, ми старалися якось огорнути своє життя, здобути хліб насущний, щоб нагодувати наших дітей. Ой не легко було нікому! Найважче було, коли приходили свята, а тут навіть рідного храму не було, – тоді сльози котилися з очей наших бабусь і дідусів. Вони з великою тугою споминали свій Єрусалим, згадували залишені церкви, ув’язнених священників, та в куточку своєї домівки шептали вивчені з дитинства молитви.

Дехто старався слухати Службу Божу по радіо з Ватикану, але не всі мали таку можливість. Інші пробували віднайти спокій духа в латинських храмах. Але там було по різному, все залежало від місцевого священника, як він відносився до нас, та нашої традиції.

Щойно, коли помер Сталін –  кат народів, а особливо нашого українського народу, стало  легше дихати, але на жаль,  не всім дозволено повернутися до свого краю, до своїх храмів, осиротілих домів. Тоді, щоб не померти з туги та відчаю, наші вірні – оті відважні дідусі та бабусі – почали старання, щоб на землі вигнання, якось організувати наше церковне життя.

Відмінна ситуація була на Рідній Лемківській Землі, бо ті що повернулися до своїх домів, не могли повернутися до своїх храмів, які державна влада віддала іншим конфесіям, деякі храми закрила або перетворила у всякого роду сховища.

Все-таки, завдяки великої детермінації  вірян та священників, вдалося деякі храми повернути первісним власникам та біля них, на ново організувати церковне життя та  збирати наших вірних в розсіяні сущих.

Бажання відродити церковне життя на Лемківщині також було великим прагненням Патріарха Йосифа Сліпого, який повернувшися з московської тюрми, доклав багато зусиль, щоб ми як Народ і як Церква не пропали. Саме  Його бажанням було, щоб тут в Горлицях, де до нашого виселення, не було окремої парафії, створити центр духовного життя  Лемківщини.

Патріарх Йосиф, ще в далекому 1978 році запросив  сетер Василіянок, щоб  в Горлицях, закласти монастир, та біля нього парафію для наших вірних.  По довгих стараннях, сестрам вдалося закупити доволі зруйнований дім розташований  на  вулиці 11 Листопада, та при великій підтримці місцевого населення довести будинок до стану вживання.

Першу Літургію, в адоптованій монастирській каплиці, 2 грудня 1984 року  відслужив отець мітрат Іван Мартиняк, теперішній вислужений митрополит Української Греко-католицької Церкви в Польщі.  А вже 4 грудня 1984 року, офіційно засновано парафію Господнього Переображення біля Горлицького монастиря Сестер Василіянок. В 1986 році приміщено іконостас авторства, пана Стефанівського, та в невдовзі добудовано та освячено прицерковну дзвіницю.

Таким чином сьогодні святкуємо Ювілей 40 ліття парафії, яка повстала завдяки фундації Патріарха Йосифа Сліпого та відкритості до потреб нашої Церкви,  Сестер Чину Святого Василія,  які погодилися, щоб біля їхнього монастиря, паралельно діяла парафія.

Сьогодні слід нам скласти подяку всім, хто  через тих сорок  років трудився в Горлицькій парафії; мирянам, священникам та монахиням.

Дозвольте, що перерахую душпастирів, які тут в Горлицях через ті роки  трудилися на Божій ниві. По черзі це були:

• о. Станіслав Муха
• о. Мирон Михайлишин
• о. Богдан Прах
• о. Богдан Огородник
• о. Іван Ключник
• о. Євген Кузьм’як
• о. Петро Гудко
• о. Григорій Назар
• після передчасної смерті о. Григорія, через рік адміністратором парафії був о. Петро Качмар та його сотрудником був о. Віталій Бойко,
• від 01 липня 2024 року, самостійним адміністратором парафії призначений о. Віталій Бойко
• також слід згадати о. Павла Сівца, який з переходом на пенсію, від років помагав в душпастирстві місцевій парафії.

Сьогодні хочемо також згадати сестер Василіянок, які тут у Вашій парафії трудяться у навчанні та вихованні ваших дітей, які постійно моляться, та готові в кожний час кожному з вас послужити. Згадуємо тих сестер, які вже відійшли до Господа,  та  Вас дорогі сестри, які в цей час, тут несете всякого роду душпастирську послугу. Нашу подяку складаємо на руки Протоігмені сестри Василії.

Сьогодні хочемо також згадати всіх дяків, церківників, хористів, служащих, та кожного з вас, хто трудився та трудиться, щоб ця парафіяльна спільнота була живою, та передавала наступним поколінням скарби нашої віри, літургійної та обрядової традиції, мови, культури та всього того, що було дорогим для наших батьків та попередніх поколінь.

НАШ ЧАС

Ювілей Вашої парафії вписується в цілий контекст нашого церковного та національного життя.

Ми живемо в часі війни Росії проти України, війни, якою метою є знищення української державності, національної окремішності та поневолення нашої Церкви. Дякую Вам, за поміч Україні та відкритість до людей,  які посеред вас знайшли захист перед російськими терором.

Ми живемо, в  часах церковної реформи! За нами введення в життя ново церковного календаря, введення в життя нового служебника та реформа інших літургійних книг, перед нами розвиток нових парафії й душпастирських осередків.

В єпархії триває паломництво чудотворної ікони «Милосердя Двері», як етап приготування до Ювілейного 2025 року, в якому будемо відзначати ювілей 1700 ліття від Першого Вселенського Собору, та ювілей 100 років  об’явлення Матері Божої на Святій Горі Явір.

Наше приготування до згаданих ювілеїв нехай будуть часом нашого переображення, в якому я особисто, як християнин та греко-католик, наново відкриватиму свою Церкву. Це час, в якому я можу наново відкрити приховані духовні скарби цієї Церкви, якими є; Київська традиція, Церкви, яка  вповні є свята, соборна й апостольська, та якої видимим знаком єдності з наступником апостола Петра є Її Глава Патріарх Києво – Галицький. Це особливо суттєве, щоб ми мали повну свідомість та розуміння того, що сьогодні значить бути греко-католиком! Бо ж греко-католик – це східний християнин, який свідомо та вірно живе за принципами своєї церковної традиції та одночасно перебуває у  євхаристійній єдності – з Вселенською Церквою, якої кермо спочиває в руках Апостола Петра.

НАШЕ МАЙБУТТЯ

Кожний ювілей приходить і відходить, позаяк все у житті. Приходимо на світ, живемо якийсь час і відходимо по вічну нагороду. Щоб наші ювілейні святкування тут в Горлицях, не були тільки часом споминів і похвали один одного, треба поставити собі завдання і накреслити план дій та розвитку нашої парафії на наступні роки, та запитати  себе, що ми як парафіяльна спільнота можемо зробити, щоб наша парафія розвивалася, та перш за все, щоб у ній росла наша віра.  Допоміжними для нас хай будуть слова з сьогоднішніх літургійних читань. Ми чули слова євангелії: «Господи,  добре нам  тут бути», тим самим зробім усе можливе, щоб кожний хто приписаний до цієї парафії, або хто приходить до вас, міг сказати це саме; «Господи, як добре мені бути, тут  в Горлицькій парафії, у спільноті добрих людей, посеред молячись монахинь, та  щиро відданого, нашій Церкві місцевого пароха» Але, щоб це збулося, треба, щоб між нами була взаємна підтримка та солідарність, щоб між нами не було нікого, хто відчуватиме себе покинутим чи залишеним напризволяще.  Тому, «Нехай же  Бог миру, що підняв з мертвих того, хто кров’ю вічного завіту став Великим Пастирем овець, – Господа Нашого Ісуса, – зробить вас здібними виконувати його волю добрими ділами, здійснюючи у вас те, що йому любе через Ісуса Христа, якому слава на віки вічні. Амінь» (Євр. 13, 20-21)