Слава Ісусу Христу!
Дорогі в Христі браття і сестри !
Апостол і Євангеліє сьогоднішньої Неділі, а це вже є ХХ Неділя після Зіслання Святого Духа, доторкаються двох тем, які прямо відносяться до нашого життя, це тема смерті і воскресіння.
Апостол Павло, якого фрагмент послання до християн в Галатеї ми щойно почули утверджує нас в тому, що Євангеліє – тобто Добра Новина, яку він голосить – не походить від людської мудрості, але була передана йому самим Господом.
«Браття, сповіщаю вас, що Євангеліє, яке я вам проповідував, не від людей; бож я його не прийняв, ні навчився від людини, а через об’явлення Ісуса Христа” (Гал. 1,11
Павло, відомий як Савл, вважав чутки про воскресіння Ісуса шахрайством і намагався силою покласти край діяльності послідовників Галілея. Він був одним із найактивніших гонителів молодої Церкви. Аж поки одного разу, коли він прямував до Дамаска, столиці Сирії, на його шляху не став Ісус. Зустріч була неймовірною. Павло зрозумів, що те, що він робив досі з найбільшим переконанням, було найбільшою помилкою. Він дізнався це сам. Йому нічого не залишалося, як повернутися до людей, довести, що Ісус живий, він своє свідоцтво про воскреслого Ісуса Христа залишив у своїх листах, які до сьогодні є предметом вивчення, медитації, молитви та закріпленням нас у вірі, що ; «Христос таки справді воскрес із мертвих, первісток померлих.» (1 Кор. 15, 20)
З воскресінням Ісуса Христа, є пов’язана наша віра, що й ми воскреснемо до нового життя, віра, яку дуже чітко висловлює наш символ віри, в якому визнаємо; « Очікую воскресіння мертвих і життя будучого віку. Амінь»
Прообразами нашого воскресіння з мертвих є деякі історії, записані на сторінках Книги Божого об’явлення, ось такі як; привернення до життя пророком Іллею сина вбогої удови з Сарепти сидонської (1 Царів 17, 17 – 24), воскресіння Лазаря (Йван 11, 1- 44), про яке читаємо і над яким задумуємося в Лазарову Суботу на передодні Квітної Неділі, чи сьогоднішнє оповідання про привернення до життя сина удови з Наїн (Лк. 7,11-16)

Ми як християни віримо у Воскресіння Ісуса Христа і наше воскресіння, бо ті що з ним вмирають, з ним стають у нове життя. Бо як вчить нас апостол Павло; «Бог, багатий милосердям, ради великої своєї любові, якою полюбив нас, мертвих нашим гріхами, оживив нас разом із Христом – благодаттю ми спасенні! – І разом з Ним (Христом) воскресив нас, і разом посадовив нас на небі у Христі Ісусі.» (Єфесян 2, 4-6)
Дорогі в Христі!
Так вчить нас Боже передання, церковна наука та наша віра, але перед тим заки ми станемо у славі Воскреслого Ісуса Христа, мусимо – всі без виїмку – перейти через поріг смерті, смерті яка на жаль є таємницею, смерті яка викликує в нас бунт й біль, смерті від якої хочемо втекти та перед якою захищаємося.
Ми на щодень доторкаємо жорстокого реалізму смерті. І хоча вона неминуча, завжди занадто рано приходить. Бо навіть старій людині хотілося б прожити ще день, місяць чи рік. Не кажучи вже про передчасну смерть – так ми її називаємо – молодих людей, чи часом навіть дітей. І що би не говорити, страх смерті нас супроводжує. Іноді це жахливий, паралізуючий страх – вмираючий боїться свого оточення. Хтось повторює: «Я вірю у вічне життя», але страху позбутися не вдається. Заради порятунку свого життя ми готові віддати всі свої заощадження і залізти в борги. Тиск поганих новин про смерть виявляється надзвичайно сильним, він паралізує людину, та іноді творить культури втечі від смерті, де навіть чин похорону прикриває її трагізм.
З другого боку, може появитися явище, яке називаємо «байдужістю до смерті». Це, в якійсь мірі було в часі епідемії, де ми чекали на повідомлення скільки людей за останню добу програло боротьбу з вірусом. Зараз це має місце в Україні, звідки приходять нас щоденні повідомлення про смерть військовослужбовців, цивільного населення чи про тіла знайдені в масових могилах, які прикривають геноцид вчинений руками московської орди. Коли подають нам числа загиблих чи померлих, ми нечасто звертаємо увагу на це, що там під кожною цифрою вкривається чиєсь ім’я, історія, мрії, кохання, життя.
Дорогі в Христі!
Надмірний страх перед смертю та байдужість на її присутність в нашому житті, це дві постави як повинні нам бути чужі.
Християнин має готовитися до своєї смерті та одночасно не може попадати в розпуку, бо вона є ще більш нищівною силою як сама смерть. Віра у вічне життя, яке приходить після смерті приносить нам полегшення. Нам дуже потрібні свідки цієї віри. Тому останні тижні та дні життя святого Папи Івана Павла ІІ стали для мільйонів людей великою, миротворчою катехизою про життя. «Він пішов до дому Отця» – ці слова, взяті з Євангелія, з повним спокоєм і силою запам’яталися віруючим, а для багатьох невіруючих стали зерном євангелізації.
Християнин також не може бути байдужим до явища масової смерті, яку сіють воєнні злочинці всіх поколінь. Дивує мене, дивує нас, що сьогодні світ у – широкому розумінні – знаючи про злочини Російської Федерації в Україні, щоправда співчуває Україні та молиться за жертви насильства, але не має відваги прямо засудити злочинних дій носіїв «руського миру».
Дорогі браття і сестри!
Тими днями будемо відвідувати кладовища і зупиняємося біля могил, пам’ятників, хрестів, будемо читати імена знайомих людей, будемо питати себе самих, чи їхнє життя було справжнім? Або чи правда про смерть є остаточною відповіддю на всі запитання?
Тому кожний з нас, сам мусить приготовитися на цей останній акорд свого земського життя, щоб він не був ні страшний ні байдужий, але глибоко закорінений у довірі до Ісуса Христа, який сказав нам: «У домі Отця мого є багато приміщень. Я йду приготувати вам місце» (Йван 14, 2).

00000