Сьогодні, 9 травня, припадає 22 річниця, як у 1998 році відійшов у вічність у Кракові Владика Теодор Майкович – Єпарх Вроцлавсько-Ґданський та довго літній парох Перемишля, Команьчи та інших станиць. Інформації, які приміщуємо на сайті нехай спонукають нас до молитови за покійного владику, а також до  згадки про його особу – як добру людину, людину молитви,  лагідного священника, та второпного пастиря.

Фотографічний спомин (фото о. Богдан Степан і Любомира Степан)

Архівальній репортаж з 19 травня 2018 року:
Урочистості в Репеді – 20 – тої річниці смерті, та посвячення пропам’ятної дошки (Репедь19-05-2018)

****

Інформація зі сторінки  Синиду Їпископів УГКЦ:

Дитинство і родина

Народився майбутній священнослужитель 6 січня 1932 року в селі Репеді неподалік Сянока на Лемківщині в хліборобській сім’ї Марії з Гаргаїв і Івана Майковича. Навчання розпочав у рідному селі, а згодом — через брак українських шкіл — продовжував учитися в школі римо-католицьких черниць у Команчі біля Сянока. 1947 року сім’я Майковичів розділила долю 150 тис. українців Закерзоння, яких тодішня польська влада горезвісною акцією під назвою «Вісла» у варварський спосіб, позначений тисячами смертей мирного українського населення, тортурами, ув’язненнями, запроторенням у концентраційний табір Явожно, спаленими селами, зруйнованими святинями, позбавленням церковного, суспільного та приватного майна, депортувала на колишні німецькі землі, що після Другої світової війни ввійшли до складу Польщі й до яких уживається термін «зємє одзискане». Родина Майковичів опинилася в селі неподалік Бартошиць в Ольштинському воєводстві. Жадібний до науки, юний Теодор уступає там до ліцею. 1951 року він отримує атестат зрілості. Мріє стати священиком. Зрозуміло, що тоді в Польщі не було жодної греко-католицької духовної семінарії, тому Теодор Майкович розпочинає навчання в римо-католицькій духовній семінарії оо. Палотинів у м. Вадовіцах — родинному місті Папи Римського Івана Павла ІІ.

Священиче служіння

Згодом Теодор переходить на студії до духовної семінарії в м. Ольштині (Вармінське воєводство, Польща). Тут зазнає великого тиску з боку вчителів і латинського клиру, які в різних формах пробували переконати молодого, здібного й енерґійного кандидата на священика, щоби той змінив обряд на римо-католицький. Винесена з родинного дому міцна віра та відданість українській традиції допомогли вистояти й залишитися собою.

Студії завершив висвяченням на священика, що відбулося 24 червня 1956 року в місті Любліні римо-католицьким єпископом Станіславом Янковським. Одразу після того, молодий священик був скерований на душпастирську роботу в римо-католицьку парафію Св. Якуба в м. Ольштині, згодом він стає парохом римо-католицького костелу в місцевості Рашель (Вармінське воєводство, Польща). Отець Теодор завжди хотів служити рідній Українській Греко-Католицькій Церкві і своєму українському народові й увесь час готувався до цього.

Він налагодив міцні зв’язки зі старшими високоосвіченими, патріотично налаштованими українськими священиками, зокрема о. Василем Гриником, колишнім професором духовної семінарії в м. Перемишлі, у якій викладав обрядовість, аскетику, Новий Заповіт, патрологію й історію Вселенської Церкви. Від нього о. Майкович черпав знання й навчався греко-католицького обряду. Благотворний вплив на молодого священика мали також о. Мирослав Ріпецький, о. Євстахій Хархаліс і о. Іван Яремін.

Кілька років о. Теодор Майкович наполегливо намагався отримати дозвіл служити в греко-католицькому обряді й щойно 1962 року такий дозвіл отримав від примаса Польщі кардинала Стефана Вишинського. Тодішній генеральний вікарій для греко-католиків у Польщі о. мітрат Василь Гриник посилає о. Теодора Майковича на душпастирську роботу до греко-католицької станиці в Пєнєнжно, де він в 1962–1967 роках віддано працює серед депортованих українців.

У 1963 році о. мітрат Василь Гриник засновує станицю УГКЦ у селі Рашелі й посилає туди о. Теодора Майковича. Таким чином, до 1967 року о. Майкович оточує пастирською опікою дві віддалені від себе станиці УГКЦ, несе рідну віру, рідне слово та надію зацькованим, позбавленим усього українського, призначеним на скору й тотальну полонізацію, депортованим із рідних земель українцям. На богослужіння приїжджають люди з віддалених місцевостей, аби помолитися в рідному обряді, зустріти односельчан і родичів, розкинутих по північно-західних землях Польщі.

Відтак у 1967 році о. мітрат Гриник призначає о. Теодора своїм помічником і переводить до м. Перемишля. Усі церкви в Перемишлі на той час перебували або у власності римо-католиків, або були закритими, або використовувалися державними органами не за сакральним призначенням. У тому числі, й катедральний собор Св. Івана Хрестителя, що був власністю греко-католиків з 1785 року, 1946-го був забраний в українців і переданий латинським ченцям Ордену босих кармелітів. Після наполегливих звернень о. мітрата Василя Гриника греко-католикам дозволили відправляти богослужіння в римо-католицькому костелі Найсвятішого Серця Ісуса, але лише у визначені дні та години. Польське середовище й римо-католицький клир Перемишля дуже неґативно ставилися до греко-католиків і до українців загалом.

Наші священики, зокрема й о. Майкович, були під постійним наглядом служби безпеки, їх шантажували та провокували. Потрібна була велика мужність, сміливість і сильний дух, щоби вистояти. Таким велетнем духу був майбутній єпископ о. Теодор Майкович, пильний учень і послідовник великого патріота української Церкви й народу о. мітрата Василя Гриника. Поборюючи всі труднощі, він віддано працює в м. Перемишлі й допомагає о. Василю Гриникові у вікаріаті. Після десятилітнього перебування в небутті було покликано до життя Перемиську душпастирську станицю, у якій віддано працює о. Теодор. В 1970-1980-х роках зусиллями о. мітрата Василя Гриника й о. Теодора Майковича відновлюються душпастирські станиці на Закерзонні. Над деякими з них душпастирську опіку обіймає о. Теодор, а це — Команча, Устрики Долішні, Вільхівець, Устє Горлицьке, Куляшне, Лосє та рідна Репедь. Аби дістатися тих віддалених сіл, треба було докласти неабияких зусиль, але для о. Майковича не було речей неможливих. Він також веде катехизацію серед дітей і молоді, стає улюбленим учителем, який уміє заохотити молодь до науки.

Пам’ятаю, як мої сини радо бігли на уроки релігії до о. Теодора, бо після уроків отець ішов з учнями пограти в копаного м’яча. 2 вересня 1975 року Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий підніс о. Теодора Майковича до гідності мітрата. Після несподіваної смерті о. мітрата Василя Гриника 31 травня 1977 року, о. мітрат Теодор Майкович обіймає служіння пароха душпастирської станиці Св. Івана Хрестителя в м. Перемишлі. Попри всі ці обов’язки о. Майкович знаходить час на власну науку. В 1969–1971 роках він студіює церковне право в Люблінському католицькому університеті. У 1975 році в тому ж університеті він закінчує богословські студії. Довгими роками українці греко-католики домагалися повернення їм колишнього їхнього собору Св. Івана Хрестителя, але всі їхні старання були даремними.

Намагаючись полегшити долю українців Перемишля й околиць, Папа Римський Іван Павло ІІ під час свого візиту до цього міста 2 червня 1991 року взамін за колишній собор Івана Хрестителя передав костел Найсвятішого Серця Ісуса в постійне користування вірним УГКЦ. Таким чином, ми нарешті перестали бути найманцями. Тепер ця святиня носить ім’я Івана Хрестителя. Того самого 1991 року, після 46 років небуття, рішенням Апостольської столиці було відновлено Перемиську єпархію та призначено до неї єпископа, яким став о. мітрат Іван Мартиняк. А о. мітрат Теодор Майкович, окрім обов’язків пароха, обіймає пост генерального вікарія для українців греко-католиків у Польщі та канцлера єпископської консисторії. Обсяг обов’язків — величезний, але енерґійний і повністю відданий справам Церкви та громади вірян о. Майкович працює, мабуть, понад власні сили, що дасться взнаки в майбутньому. З його ініціативи відновлюються душпастирські станиці, забезпечуються від знищення церковні споруди в Хотинці, Устриках Долішніх, Нових Садах, Поздячах, Репеді. Будується нова церква в м. Команчі.

Поза рідною Репедю, Перемишль стає для нього найсвятішим місцем на землі. 1996 рік вносить великі зміни в структури УГКЦ у Польщі та в особисте життя о. мітрата Теодора Майковича. Своєю буллою від 1 червня 1996 року Папа Римський Іван Павло ІІ підняв Перемиську єпархію до ранґу митрополії Перемисько-Варшавської з осідком у м. Перемишлі та призначив кир Івана Мартиняка митрополитом. Одночасно була встановлена друга Вроцлавсько-Ґданська єпархія з осідком у м. Вроцлаві для УГКЦ і українців, яких не з їх волі, а з волі польського комуністично-шовіністичного режиму було кинуто на «зємє одзискане».

Єпископська діяльність

Поєднані Перемисько-Варшавська та Вроцлавсько-Ґданська єпархії творять Перемисько-Варшавську митрополію з митрополитом Високопреосвященним Іваном Мартиняком з осідком у м. Перемишлі. Першим єпископом нової Вроцлавсько-Ґданської єпархії було призначено о. мітрата Теодора Майковича. Єпископська хіротонія відбулася 12 червня 1996 року в м. Перемишлі (головним святителем був Секретар Конгрегації Східних Церков, архиєпископ Мирослав Марусин, а співсвятителями — архиєпископ і митрополит Перемиський Іван Мартиняк і єпископ-помічник Львівський Юліан Ґбур). Урочисте введення на престол Вроцлавсько-Ґданської єпархії відбулося 3 серпня того ж року. Єпископським девізом владики Майковича були слова «Scio cui credidi» («Я знаю, в кого я увірував»). У Конференції єпископів Польщі він належав до комісії в справах благодійництва і Ради в справах екуменізму.

Піднесення до такої гідності, звичайно, тішило, але о. Теодору Майковичу аж ніяк не хотілося покидати м. Перемишля. Із жалем у вже тоді хворому серці прощався він із громадою вірян Перемищини, Лемківщини, з якими ділив долю свою й долю багатостраждальної УГКЦ. На запитання, чи повернеться колись назад, запевняв, що вернеться на свою рідну землю якщо не живим, то, напевно, його тіло спочине в тій землі, де прийшов на світ. Незважаючи на проґресуючу хворобу серця владика Теодор Майкович на новому місці праці з притаманною йому чесністю та повною відданістю організує єпархіальну роботу, відвідує греко-католицькі парафії й станиці. Своєю лагідністю, добротою, любов’ю, веселою вдачею несе розраду та надію депортованим українцям і в короткому часі завойовує їхню довіру, любов і пошану, але, на превеликий жаль, програє битву з недугою серця.

Після операції з трансплантації серця в клініці кардіології в м. Кракові (Польща) 9 травня 1998 року Господь Бог покликав владику кир Теодора Майковича до нової праці у Своєму небесному винограднику. Похоронні відправи відслужили спочатку у м. Вроцлаві, а відтак у катедральному соборі Івана Хрестителя в м. Перемишлі. Згідно з його волею, тлінні останки владики поховано в рідній землі, на цвинтарі в селі Репеді, біля його батьків Марії й Івана Майковичів, що також повернулися зі заслання на батьківщину.

00000