«Бо Син чоловічий не прийшов на те, щоб йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мр. 10, 45).

Слава Ісусу Христу!
Дорогі в Христі браття і сестри!

Мета посту це метаноя – навернення або радше повернення до джерел нашого життя, яке є закорінене в Ісусі Христі, бо всі ми що в Христа хрестилися – в Христа зодягнулися, а цією одежею є Його смерть і воскресіння.

Наближаємося маленькими кроками до завершення нашої духовної мандрівки через пустиню нашого життя, щоб в її кінці побачити довгоочікувану мету – обітувану землю – втрачений біблійний рай.

З хвилиною прогнання наших прабатьків з раю, як читаємо в Книзі Буття, при його вході Господь поставив Херувима з горіючим мечем, щоб стеріг входу до раю. Сьогодні з нашим поверненням до Дому Отця, при вході очікує нас вже не Херувим з мечем, але Ісус Христос зі своїм хрестом.

Сьогоднішнє Євангеліє, яке читаємо в п’яту Неділю Великого Посту, відкриває наші очі на цю дивну педагогіку Божого спасіння. Бачимо, що Ісус з учнями прямує в Єрусалим і неначе в брамах цього святого міста пригадує своїм учням сенс свого приходу на землю, кажучи про себе: «Оце йдемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий первосвященникам та книжникам, і засудять Його на смерть, і видадуть Його поганам і насміхатимуться з Нього, плюватимуть на Нього, бичуватимуть Його й уб’ють, він же по трьох днях воскресне» (Мр. 33-34).

Від зарання християнства, людина ставить собі питання, навіщо Господь Бог приготував таку дорогу повернення людини до себе, навіщо було вимагати в свого Сина Єдинородного такої жертви, страждання, терпіння і смерті?

Чи Господь не міг цього акту примирення доконати в інший – так би сказати в більш гуманний спосіб? Це питання, на які ніколи не отримаємо задовільної відповіді, та й не збагнемо цього дивного Божого задуму спасіння людини!

Так як цього не зрозуміли Його учні, які були на щодень свідками чудес та величі Ісуса Христа, як тих двоє братів – синів Заведея: Яків та Іван, які, до речі, разом з Петром були свідками Господньої слави на Таворській Горі в час Преображення.

Вони бачили славу та велич Ісуса Христа, та в їх серці народилося переконання, що саме повернення царства Господа Ісуса Христа на землі, примирення людини з Богом, відбуватиметься у величі, яку людина хоче бачити та яку хоче сприймати. Для Якова та Івана, та по суті всіх поколінь їх послідовників, важким до сприйняття була і є Божа дорога спасіння людини, яка веде через смирення, чистоту серця, служіння, хрест, страждання і смерть.

Тому, коли Яків та Іван просять Ісуса, щоб дозволив їм засісти у Його Царстві, одному праворуч та другому ліворуч, Ісус відповідає їм: «Не знаєте, чого просите», бо ви надалі думаєте за людськими мірилами.

До речі, подібну відповідь отримав Петро, коли на слова Ісуса Христа про свої страждання, намагався відмовити Ісуса від прийдешнього, тоді почув терпку відповідь: «Відійди геть від мене сатано!».

Продовжуючи свій діалог з учнями, Ісус дає їм кінцеву настанову: «Хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх» (Мр. 10, 44).

З цього короткого повчання Ісуса Христа бачимо, що дорога до втраченого раю, до цього, щоб засісти з ликами праведних у Божому Царстві, так як цього хотіли апостоли Іван та Яків, веде через кенозу – винищення власного життя, бо статися слугою та рабом всіх – це понизити себе через подолання власного егоїзму, джерелом якого є гріх та відкинення бажання бути великим в людських очах.

Слід бажати одного, бути великим але у світлі Христової Євангелії, так як блаженний Омелян Ковч – парох концтабору на Майданику біля Любліна, преподобна мати Йосафата – покірна монахиня, яка пішла до світа вбогих в нашому народі, праведний митрополит Андрей, який будучи аристократою духа став братом та слугою свого народу в найтяжчий час його історії, або як наші святі батьки – які у щирості свого серця та простоті життя сприймали все згідно Божої волі, або ісповідник віри патріарх Йосиф Сліпий, який прямо кличе нас, щоб ми бажали великих речей, але не тих, що приносять нам людську крихітну славу, але тих, що великим залишаться в Божих очах. Він у своєму слові з нагоди поминальних днів в честь святого Йосафата Кунцевича в 1973 році в Римі сказав: «Великого бажайте і посвячуйте для нього свої сили, труди й жертви, навіть якщо треба, і до посвяти життя і мучеництва».

Час Великого Посту, який накладається з всеприсутньою пандемією, хай буде часом нашого іспиту сумління, чого ми в житті бажаємо, що є нашим пріоритетом, та як ми ставимося до наших ближніх, чи з духом служіння та несення помочі іншим, чи з духом закриття та себелюбства. Амінь.

00000