Всесвітлішим, Всечесним і Високопреподобним Отцям,

Преподобним Монахам і Монахиням та всім вірним

Української Греко-Католицької Церкви у Польщі

Христос Воскрес!

Дорогі Брати і Сестри!

У Світлий понеділок, на Божественній Літургії, читаємо в Діяннях Апостолів про обрання Матія на місце Юди. Колегія апостолів, за рішенням Ісуса, нараховувала дванадцяь чоловіків, тому апостол Петро в своїй промові говорить, що «треба» (Ді. 1, 21) вибрати когось з-посеред тих, хто був у гроні найближчих учнів Ісуса «від хрещення Івана аж до дня, коли Він від нас вознісся» (Ді. 2, 22). Чуємо також заради чого доповнюється апостольська дванадцятка: цей муж разом з іншими має бути свідком Христового воскресіння (Ді. 2, 22).

Катехизм Католицької Церкви вчить, що «У місії апостолів є один елемент, який неможливо передати: вони є вибраними свідками Воскресіння Господа і фундаментом Церкви» (860). Про цей привілей апостолів пише св. Іван Богослов на початку свого першого послання: «Що було споконвіку, що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали й чого руки наші доторкалися, про Слово життя – а життя об’явилося, і ми бачили, і свідчимо» (1 Ів. 1, 1-2). Справді, власними очима бачили воскреслого Господа лише вибрані ним свідки. Але в Пасхальній утрені, після кондаку і ікосу, ми співали гімн, який починається словами: «Воскресіння Христове бачивши, поклонімся святому Господу Ісусу». Таким чином справджується те, що апостол Іван далі писав у своєму посланні: «Що ми бачили й чули, звістуємо й вам, щоб і ви мали спільність із нами» (1 Ів. 1, 3). Неможливо передати того досвіду, який мали наочні свідки, що бачили воскреслого Ісуса. Але досвід віри, зродженої і зміцненої даром Святого Духа, дозволяє мати спільність з Петром, Іваном і іншими апостолами, і очима серця бачити воскреслого.

Це є можливе не тільки раз у році. Тим, що відрізняє християнську Пасху від Пасхи юдейської, Пасхи Старого Завіту, є те, що її святкування не обмежується тільки до річного спомину. Адже гімн «Воскресіння Христове бачивши» звучить у храмах Церков візантійської традиції також кожного недільного ранку на утрені, після одного з одинадцяти фрагментів Євангелій, які розповідають про появи Воскреслого. А кожна Євхаристія, зокрема ця, яку звершується в неділю, є святкуванням Христової Пасхи, уприсутненням Його спасительної жертви, переходу від смерті до життя. В Божественній Літургії св. Василія Великого, яку служимо десять разів у році, говориться про це винятково виразно. Після слів встановлення Євхаристії служитель проказує перифразований наказ Ісуса: «Це чиніть на Мій спомин, бо кожного разу, як їсте хліб цей і п’єте чашу цю, мою смерть звіщаєте, моє воскресіння ісповідуєте». А після Заамвонної молитви, обернувшись до святих дарів, які після причастя вірних покладено на проскомидійнику, служитель молиться: «Сповнилося і звершилося, скільки в нашій силі, Христе Боже наш, Твого промислу Таїнство: бо маємо смерти твоєї пам’ять, ми виділи воскресіння твого образ».

Річний спомин Христової Пасхи, з підготовчим періодом Великого посту, щонедільне святкування того «що через хрест прийшла радість усьому світові», і повсякденний, в Євхаристії, уприсутнюючий спомин Його перемоги над смертю, це дар, завдяки якому можемо стати свідками Його воскресіння і сакраментально, в Таїнствах Церкви і в її Літургії, кожного дня радіти плодами спасіння. Але кожен Божий дар в житті християнина є водночас завданням, яке треба виконати. Є місією, посланництвом, яке кожного охрещеного уподібнює до апостолів. Катехизм Католицької Церкви навчає: «Уся Церква є апостольською, оскільки вона „післана” на цілий світ; усі члени Церкви, хоча і різними способами, беруть участь у цьому посланництві» (863).

Дорогі у Христі!

Від 2011 року наша Церква має свій Катехизм, якому надано назву «Христос – наша Пасха». У вступі читаємо: «Наш Катехизм вже самою назвою вказує на пасхальні основи віри. Адже Христос своєю смертю „смерть подолав”, а воскресінням „нам дарував життя вічне”». Єврейське слово «пасха», яке перейняли мови багатьох християнізованих народів, означає «перехід». Христова Пасха, перехід від смерті до життя, була здійсненням старозавітних прообразів – визволення вибраного народу з єгипетської неволі і переходу через море до обітованої землі. Цей біблійний мотив визволення народу з неволі, його довготривалої мандрівки до своєї країни, поневолення духу попри зовнішню свободу, рабська ментальність, для якої повний шлунок важливіший від власної гідності, є постійно і болісно актуальним в нашій історії. Поголошуючи появу Катехизму, Глава нашої Церкви, Блаженніший Святослав, написав, що «глибше пізнання свого християнського коріння допоможе вірним віднайти власну ідентичність у сучасному світі з його викликами глобалізації та асиміляції, і водночас пізнати універсальну вартість нашої східної традиції».

Парадоксом є те, що велику вартість нашої східної традиції бачать інші, а багато хто з-посеред нас немовби її соромився. Найвищий для католиків авторитет, бо сам папа римський св. Іван Павло ІІ навчав: «У порівнянні з будь-якою іншою культурою, християнський Схід дійсно має єдине і упривілейоване значення, бо власне він є колискою первісної Церкви» («Світло Сходу», 5). В цьому самому листі про східне християнство читаємо: «Доходить до всіх Церков, Сходу і Заходу, волання людей наших часів, які шукають сенсу свого життя. (…) Покірно та зі зрозумінням прислухаймося до цих запитань, що їх сьогодні ставить нам світ, солідарні з тими, хто їх висловлює, бо ми сьогодні покликані вказати сучасними словами і жестами на ті безмірні багатства, що їх наші Церкви зберігають у скарбницях своїх традицій» («Світло Сходу», 4).

Цей заклик до апостольства і місійності має прийняти як скерований до нього особисто кожен, хто вважає себе причетним до Церкви. Наш Катехизм, навчаючи про апостольство мирян, цитує св. Івана Золотоустого, котрий закликав своїх вірних розділити з ним його служіння: «Не полишайте все на учителів, не перекладайте усіх трудів на предстоятелів» (299). Волання тих, хто шукає сенсу життя, хто пригноблений злиднями падає духом, найшвидше почують ті, хто поруч них в місці праці чи навчання. Зачерпнувши зі скарбниці своєї традиції, міг би тоді сказати: «Пасха Господня, Пасха, радісно одні одних обіймім! О, Пасха, визволення від скорбот: бо із гробу днесь, наче із світлиці, засіяв Христос».

Дорогі Брати і Сестри!

В історії нашої Церкви маємо багато прикладів людей, яких можемо назвати свідками Христового воскресіння. Їхнє свідчення полягало у безстрашному сповідуванні віри, незламній вірності Христові, готовності на смерть в ситуації, коли переслідувачі вимагали зректися єдності з наступником апостола Петра. В нашій свідомості живе пам’ять про мучеників і ісповідників ХХ століття. Але прецінним і, на жаль, призабутим є те, що діялося в другій половині ХІХ ст. в Холмській єпархії. А свідчення тих мучеників і ісповідників особливо важливе, бо це насамперед миряни, чоловіки і жінки, які не йшли на ніякі компроміси з царським режимом. Як стверджує один польський дослідник, вони були єдиною категорією населення Польського Королівства, яка масово і відверто спротивилась жорстокій політиці російської влади, а їхній опір був явищем, яке в Європі не мало аналогів. Символічно вшановуємо їх всіх 23 січня, коли споминаємо Пратулинських мучеників, Вінкентія Левонюка і його дванадцять товаришів, простих селян розстріляних у 1874 році.

В посланні на 325-ліття відновлення єдності Перемишльської єпархії з Римським Апостольським Престолом Блаженніший Святослав написав, що «від 1947 до 1991 року настав час мирян. Існуючи поза правом, без єпископа, із невеликим числом священиків, Церква перетривала і розвинулася, бо не забракло відважних чоловіків і жінок». В сьогоднішніх умовах, коли в Польщі перебувають сотні тисяч громадян України, заклик св. Івана Золотоустого – «не перекладайте усіх трудів на предстоятелів» – став особливо актуальним. Треба мирян, які з місійною відвагою, прикладом свого життя і словом заохоти, приведуть до храму тих, які шукають сенсу свого життя. Бути свідком Христового воскресіння в безпечній Європі не означає сьогодні станути напроти солдатів, висланих імперією з наказом стріляти до «упорствующих». Це радше ризик розділити досвід апостола Павла, котрий, проповідуючи в Атенах про Ісуса й воскресіння мертвих, був ними висміяний і почув: «про це послухаємо тебе іншого разу» (Ді. 17, 32).

Хай нікому з нас не забракне сміливості у свідченні про Воскреслого! Хай мудрість з висоти навчить нас, як сучасними словами і жестами притягнути до Нього тих, хто ще Його не зустрів.

Архиєпископ Євген Попович

Митрополит Перемисько-Варшавський

Єпископ Володимир Ющак

Владика Вроцлавсько-Ґданський

Перемишль – Вроцлав, Пасха 2019 р. Б.

00000