«Хто рятує людину, той рятує світ»
«Успадкують праведні землю і повік будуть жити на ній»
В український мові «Праведники народів світу» — так звучить почесне звання, що присвоюється від імені Ізраїлю відповідно до Закону про увічнення пам’яті мучеників і героїв (1953 р.) представникам різних національностей та віросповідань.
Героїв, які чинять опір злу, не буває багато. Випадки рятування євреїв не були, та й не могли бути численними. Сміливість та самопожертва, яких вимагало таке рятування, виявлення справжнього героїзму є непересічним явищем, воно не було й не є «масовим». Тому тим більший подив, признання та пошана тим, які ризикуючи життям, допомагали рятувати людське життя. В Галичині від жовтня 1943 р. до червня 1944 р. більше сотні людей вбили нацисти за допомогу саме євреям. Посеред вбитих найбільше було українців. В найбільший єпархії Галицької провінції, якою була Перемиська єпархія, було відносно багато прикладів рятування євреїв. Оця сторінка українського геройства у нашій єпархії досі не висвітлена та мало відома. Польські мас-медіа дуже активно висвітлють своїх героїв «справедливий посеред народів світу» і пишаються найчисленнішою статистикою, не зважаючи на те, що в «польському» списку багато українців та представників інших націй.
Необхідність поширення інформацій про українців «Праведників народів світу» є важливим моральним завданням, особливо актуальним тепер, коли Україна стала об’єктом військової та інформаційної агресії зі сторони Кремля, а з другого боку наша громада у Перемишлі є під тиском агресивних дій «народовців» та неприязної нам місцевої політики чиновників. Прояви цієї нетолерантності відчуваємо нащодень.
Звичайно, як писав М. Драгоманов: «Нема негідних народів, але є в кожному народі негідні люди». Актуально, в нашому просторі, який нас нашодень огортає, верх взяли негідники. Маніпулюють історичними фактами, використовують темні сторони людської вдачі. Тому, тим більше треба нам вивчати і досліджувати світлі сторінки нашої історії, щоб перемагати міфи та стереотипи, які нам, українцям, пришивають наші сусіди. Буцім то неможливе, щоб українці рятували людське життя — якщо хтось рятував, то напевно поляк, тому нашим українцям особливо в таких місцевосцях як Дрогобич та Борислав (там найбільше було прикладів геройства) пришивають польську національність, за принципом, що вони були громадянами Польщі. Врятований від Голокосту проф. Шевах Ваїсс (Szewach Weiss) посол Ізраїля у Польщі та Голова Кнесету, в інтерв’ю для преси, дав свідчення, що його єврейська родина після втечі з ґетта в Бориславі, ховалася в українки, Юлії Лясоти. Борислав та Дрогобич належали до Перемиської єпархії. Там було найбільше випадків рятування євреїв. До цих пір не всі вивчені.
Україна займає четверте місце в світі за кількістю Праведників народів світу (після Польщі, Голандії та Франції). Понад дві з половиною тисяч українців визнано Праведниками народів світу. У 2014 р. було виявлено 46 українців, які удостоїлися звання «Праведник народів світу». Статистика українська не є докладна, практично до 1991 р. ніхто цим не займався, і всі «нові» праведники були приписані громадянам Совєтського Союзу. Тому й це не відзеркалює усіх геройських подвигів українців. Докладна статистика праведників ведеться щойно від проголошення незалежності від 1991 р.
Вагому кількість серед рятувальників становлять представники Української Греко-Католицької Церкви. Тут належить згадати в першу чергу про блаженного о. Омеляна Ковча. Це вражаюча історія про людинла за це своє життя. В Україні, однак, ця подія не дістала широкого розголосу. Шкода, адже важливо було б на тлі численних антиукраїнських нападів підкреслити і розповісти світу і нам самим, що цією людиною та її вчинком, ми українці, дійсно можемо пишатися і таких праведників у нас було в історії багато. Ми теж не задбали, щоб зафіксувати всі геройські вчинки українців у цій справі. Занедбанням байдужністю та пливом часу ми зробили промах у цій справі. Ми достатньо не працювали над добрим іменем українця, щоб образ цього ж українця був більш позитивний. Не вміємо себе захищати, коли нас понижують, ображають та поливають помиями. Стереотипи та міфи про українців тримаються дуже добре, хоча би, наприклад, в польській громаді Перемишля. Оцей погляд негідників особливо популярний в пропаганді «патріотів» та місцевих діячів й політиків. Щоб зробити кар’єру в політиці у виборчій боротьбі, пришивають українцям латку злочинця, та у виборчій програмі обіцюють, що будуть ліквідувати українську школу, українські назви вулиць та інші заходи, спрямовані проти нашої громади. І то на практиці здійснюється. Останні вибори до місцевоі самоуправи підверджують, що на антиукраїнській пропаганді можна перемогти у виборах. Мусить бути ворог!
Сучасна українофобія мається дуже добре. Вона має своїх прихильників й на Кремлі. Особливо спрямована на осквернення пам’яті величної постаті Митрополита Андрея Шептицького. Всі ворожі сили не хочуть допустити до прослави Митрополита. Маніпулюють фактами, щоби очорнювати його перед світом. Так було за минулої влади, пригадаймо лише псевдонаукову працю україножера Едварда Пруса «Władyka Świętojurski» (видання з 1985 р.), й так діється до сьогодні. Митрополиту приписують співпрацю з нацистами, що ніяк не мається до фактів з життя та його діяльності під час німецької окупації.
Митрополит Андрей особисто врятував львівського рабина Давида Кахане, синів загиблого рабина Левіна Курта, Ісаака і Натана. Він же приєднав до рятування жидів українських священиків, серед яких були його рідний брат Климентій, преподобний Марко Стек, ієромонах Даниїл Тимчина та інші. Митрополит Андрей Шептицький рятував усіх, а передусім дітей. Їм давали фальшиві довідки про хрещення, українські імена, а потім розподіляли по жіночих та чоловічих монастирях та дитячих сиротинцях. Деяким дітям вдалося завдяки нашим священикам та монахам перетинати румунський та угорський кордони. За сприяння Митрополита Андрея було врятовано близько 200 євреїв.
Належить відзначити, що А. Шептицькому досі не надано високого звання «Праведника народів світу», одночасно весь час блокованою залишається справа беатифікації нашого Мойсея. Ворожі сили не можуть перенести цього, що він захищав українську націю, що їй ревно служив. Своїм моральним авторитетом, в умовах бездержавності, повертав українському народові гідність і надію на краще майбутнє. Пам’ятаймо про те, що Митрополит керував нашою Церкою у вкрай несприятливих умовах (дві світові війни, війни за незалежність, голод, окупації, терор, депортації, геноцид, етноцид).
Посмертно званням «Праведник народів світу» був удостеєний блаженний о. Климентій Шептицький, молодший, рідний брат Андрея. В Уневі ігумен о. Климентій опікувався єврейськими сиротами. Серед дітей були врятовані в час Голокосту м.ін. проф. Адам Ротфельд (міністер закордонних справ в уряді Марка Бельки у 2005 р.).
Першою серед українців греко-католиків, хто отримав це звання, була сестра Йосифа Олена Вітер, настоятелька греко-католицького монастиря сестер Студиток у Львові. За рятування єврейських дітей під час Голокосту уряд Ізраїлю у 1976 р. удостоїв сестру Йосифу званням «Праведник народів світу» мимо, того що сестра співпрацювала й з ОУН та з УПА.
У Перемиський єпархії посеред духовенства та мирян нашої Церкви було багато прикладів геройства у рятуванні євреїв. З різних причин не всі приклади були виявлені у свідченнях та документах про наших праведників. Деякі вважали, що це не є щось надзвичайного, просто кожен хто має християнське сумління та глибоку віру, захищав би людське життя.
У Перемиський єпархії блаженний Йосафат Коциловський ще у 1921 році заснував церковну інституцію «Єпархіяльна поміч», під опікою якої були українські сиротинці «Сирітський Захист».
В основному ці сиротинці провадили сестри Служебниці Непорочної Діви Марії (НДМ). У міжвоєнному періоді, а особливо під час окупації, в оцих українських сиротицях були й єврейські діти та молодь. Найбільш чисельний сиротинець був у Перемишлі при вул. Снігурського 10 і 12, де перебували сироти віком 4–14 років. При вул. Пельчара 5 діяла також філія сиротинця з вул. Снігурського для дітей віком 0–4 років. Під час німецької окупації в обох сиротинцях перебувало 153 сиріт, у тому числі 24 єврейських. Сиротинець провадили сестри Служебниці НДМ під наглядом о. Василія Гриника, пароха перемиської катедри. Як голова VІ секції Товариства «Єпархіяльна Поміч» о. В. Гриник був відповідальний м.ін. за працю цих же сиротинців. Щороку давав звіт під час зборів Товариста «Єпархіяльна поміч». Він свою функцію виконував сумлінно, спрведливо та жертвенно, захищав сироти незалежно від віроісповідання чи національності. Під час німецької окупації зокрема загрожене було життя саме єврейських сиріт. У 1943 р. ґестапо почало цікавитись українськими сиротинцями. Сестри Служебниці налякалися і не знали що робити. Отець В. Гриник негайно видав єврейським дітям греко-католицькі метрики хрещення і миропомазання, надаючи їм слов’янські імена та прізвища.
Завдяки владиці, блаженному Й. ності пережили окупацію і Голокост. Отець В. Гриник особисто теж переховував євреїв особисто теж переховував євреїв у засекречених приміщеннях Духовної Семінарії при вул. Баштовій.
Основні інформації маємо з інтерв’ю з Іваном Медвітом, батьком нашого єпископа Василія (Ігоря) Медвіта ЧСВВ: „Medwitowie mieszkali w czasie okupacji w Przemyślu, przy ul. Władycze 8. Jan Medwit pracował w administracji domów mieszkalnych. W biurze tym zatrudniony był także Adolf Gruft. W 1942 r. Adolf zwrócił się do Jana Medwita z prośbą o ukrycie jego siedmioletniej córki Stelli. Dziewczynka zamieszkała u Medwitów. Miała urządzoną kryjówkę za szafą; chowała się tam, kiedy ktoś obcy przychodził do domu. Rodzice Stelli zginęli, ona natomiast doczekała wyzwolenia u Medwitów. Po wojnie dziewczynka zaczęła chodzić do szkoły. W 1945 r. zjawił się u Medwitów stryjek Stelli i zabrał ją do siebie. Warto jeszcze wspomnieć, że w 1944 r. został aresztowany szwagier Jana Medwita, Włodzimierz Fis, który również miał swój udział w opiece nad Stellą. Mieszkał w tym samym domu. W obawie przed nadejściem gestapo Medwitowie ukryli Stellę w duchownym seminarium greckokatolickim w Przemyślu, pod opieką księdza Wasyla Hrynyka, który był rektorem uczelni. Obecnie Stella Gold mieszka w Izraelu…,” — źródło: AŻIH, SOYV, sygn. 817.
Маємо окремі свідчення Малґожати Степух про рятування євреїв блаженним Й. Коциловським. Під час окупації один з жидівських хлопчикістрантом при Владиці Й. Коциловському, який щоденно відправляв богослужби в каплиці єпископський палати. Завдяки Владиці пережив Голокост, опинився у Вроцлаві де помер у 2005 р. Свої спогади переказав своїй дочці Малґожаті Степух, яка проживає в Австралії (пані Малґожата Степух перебувала в Консисторії 17 вересня 2018 р. та на Головному цвинтарі перед гробнецею Катедральної Капітули, щоб подякувати за врятування життя її батька Любомира та рідної сестри батька Зої Степух (Zoe Steppe), яка ще живе у Парижі. Особливо теплі слова були висловлені в честь пам’яті блаженного Й. Коциловського, о. Василія Гриника та Сестер Служебниць. „Po wybuchu wojny radziecko-niemieckiej w 1941 ojciec i jego siostra znaleźli się w getcie w Przemyślu pod opieką rodziny Eisenbergów (ich babci i dwóch ciotek ze strony matki). Z getta udało im się przedostać w 1942 roku na stronę aryjską i schronić u znajomej rodziny ukraińskiej (Drohobyczowie? Rodowyczowie?), która oddała ich do sierocińca…, Zoja przebywała w sierocińcu… (była bardzo mała). Mówiła mi jednak, że ma dobre …wspomnienie siostry, która się nią opiekowała i która dała jej dużo miłości. Ojciec przebywał w sierocińcu na Śnihurskiego do wyzwolenia w 1944. Ojciec miał trochę wspomnień z sierocińca. Mowił, że skończył tam pierwszą i pół drugiej klasy i że służył do mszy w prywatnej kaplicy Biskupa w pałacu biskupim. Джерело — Фонди Архиєпархіяльного Архіву, сигн. 1/7, фрагменти свідчення жидівки Малґожати Степух (Małgorzaty Stepuch).
Олену Чабан, с. Віталію Анну Мікусь, с. Вартоломію Анастасію Голівку, с. Моніку Ольгу Кучерську, с. Епістимію Анастасію Семків, с. Плакиду Параскевію Щерблюк, с. Антоніну Анну Ячмінську, с. Мануїлу Михайлину Ковальчик. Сестрам у рятуванні сиріт допомагали світські жінки: Марта Демчук, Маруся Дубляниця, Катерина Золотник, Марія Станішевська.
Паралельно, незалежно від ситуації, в рятуванні єреїв свій вклад мали теж миряни нашої Церкви, мешканці Перемишля. Першим, який віддав своє життя за допомогу євреям, був Михайло Крук. У 1943 р. 6 вересня, німці прилюдно його повісили. Це була перша така еґзекуція в Перемишлі. Михало Крук похований на Головному цвинтарі в Перемишлі, поле 3.
У списку українців Перемишля, які удостоїлися звання «Праведник народів світу» були: Богдан і Орест Загайкевичі, Марія і Григорій Йодловські, Марія і Іван Медвіт (батьки єп. Василія Ігоря Медвіта ЧСВВ).
Марія і Григорій Йодловські врятували єврейську дитину Йону Анну Вайс (Jona Anna Weiss). Марія Йодловська померла у 1956 р. а її чоловік Григорій у 1946 р. До ІІ світової війни сім’я Йодловських проживала в Перемишлі на вул. Рейтана і працювала у єврея призвищем Гальперн (Halpern). З приходом гітлерівців Йодловські взяли на переховання народжену 14 березня 1941 року дитину своїх працедавців, а згодом (у 1942 р.) зареєстрували її як свою дочку, надаючи їй імена Анна Роксолана. Це були наші люди високої християнської моралі, люди молитви, які з релігійних переконань старалися зберігати християнську мораль в свойєму житті. Божі заповіді були для них основні, тому в екстремальних обставинах готові були жертвувати своїм життям для рятування іншого життя, незалежно від національності чи віроісповідання. На Головному цвинтарі у Перемишлі з наших праведників поховані: о. митрат В. Гриник – гробівець перемиської Капітули, сестри Служебниці: с. Партенія Пульхерія Косина в збірному похованні на полі 28. Інші сестри, які працювали в нашому сиротинці під час окупації, після ліквідації українського сиротинця, опинилися далеко від Перемишля та померли в різних місцевостях Польщі, України, Канади.
Миряни, які поховані на Головному цвинтарі в Перемишлі це: Михайло Крук с. Теодора, поле 3, Марія і Іван Медвіт, поле 34, Марія і Григорій Йодловські, місце поховання – поле 37, Марта Демчук, поле 11, Маруся Дубляниця, поле 11, Катерина Золотник, поле 85, Марія Станішевська, поле 85.
16 січня 2011 р. з нагоди «Дня юдаїзму» автор цієї статті презентував виставку в Архиєпархіяльному Соборі св. І. Хрестителя в Перемишлі під гаслом «Участь єрархів, ієреїв та мирян у рятуванні єврейського населення під час другої світової війни». Виставка була під патронатом Високопреосвященнішого Архиєпископа і Митрополита кир Івана Мартиняка. Про виставку писала місцева преса. Від минулої події протягом останніх років надійшли нові свідчення та факти, про які ми тоді ще не знали. Тому вартісним було би, щоб повернути до цієї теми і ознайомити населення з дотеперішніми дослідженнями.
Богдан Білий
Стаття надрукована в Календарі «Благовіста» за 2019 рік
0
0
0
0
0