Люблінська парафія, та її змагання заради діалогу.

Люблінська земля розположена на зіткненні візантійської і латинської традицій та польської, української й білоруської культур. Отож це регіон взаємовпливу східного і західного християнства, що вирішально впливає на його специфіку і культурне багатство. Прикладом цього можуть бути розписи в ґотичній каплиці Святої Трійці на замку в Любліні. У двадцятих роках минулого сторіччя на Люблінщині існувало 400 об’єктів церковної архітектури. Нині їх уже тільки коло 100, що є доказом неласкавої щодо них історії останніх 80 років. Найбільшу частину з-поміж них використовує Римо-Католицька Церква, частину Православна Церква, а три вживаються Греко-Католицькою Церквою – у Любліні, Корчмині і Гребенному.
Греко-Католицька Церква в північно-західній частині Люблінщини, яка входила до складу Польського Королівства, була ліквідована царським Святим Синодом у другій половині ХІХ ст. та включена до Російської Православної Церкви. Натомість в південній частині Люблінщини це ж саме зробила після ІІ світової війни влада Радянського Союзу та Польської Народної Республіки: шляхом депортацій населення в рамках акції «Вісла» на північно-західні території Польщі.
Офіційне та заразом справжнє відродження душпастирського життя греко-католиків у Любліні мало місце 1 січня 1993 року, коли засновано офіційно парафію, яка на той час не мала ніякої бази. Отож виникла ідея перенести в Люблін церкву-архітектурну пам’ятку з Люблінщини. Від квітня 2000 року літургійне життя перенеслося до церкви – реставрованої та відновленої. При парафії розвивається діяльність душпастирська, культурна, харитативна, реставраторська молодіжна. Парафіяльна спільнота – це мешканці Любліна і навколишніх міст, наукові робітники, докторанти й студенти люблінських вищих шкіл.
З діяльністю парафії тісно пов’язане виникнення та функціонування Фонду духовної культури пограниччя, зарєстрованого 2004 року. Фонд виник з усвідомлення величезного духовного багатства прикордонної території й пов’язаних з ним великих потреб. В наслідок ІІ світової війни, прикордонна територія зазнала найбільш переможного впливу, всупереч бажанню її мешканців. Стала віддаленою від центрів суспільного життя, було обмежено свободу переміщення осіб, закріплювалися суспільні та національні стереотипи. Фонд визначив напрямки своєї діяльності в поширенні цінностей культури пограниччя в усіх його проявах, формуванні уміння сприймати різні традиції, пробуджені і поглиблені зацікавлення суспільно-історичною ситуацією прикордонної території, відповідне сприймання кордону за допомогою ініціатив, які б мали проявлятися в подоланні негативних наслідків історичних поділів та зумовлень.

Оці плани як парафія, так фонд здійснювали шляхом організовування різноманітніих заходів, молінь, конференцій, зустрічей, експедицій, навчань. У діяльності парафії та фонду в сфері ініціатив на польсько-українському кордоні можна виділити кілька форм і способів здійснювання діалогу: транскордонний діалог, діалог з минулим, молитовний діалог, діалог культур, діалог традиції та віросповідань; пізнавально-аналітичний діалог.

Транскордонний діалог – дні добросусідства та місце зустрічей в Корчмині.

У період після війни територія теперішнього польсько-українського пограниччя зазнала жорсткого диктату історії та опинилася в ситуації прикордонної території штучно розділеної кордоном. Мала місце також депортація мешканців у різних напрямках: на схід, у глибину України та на захід, у глибину Польщі. Унаслідок цього протягом приблизно 60 років населення цих районів не жило компактно, а далеко один від одного. Унаслідок поділів розладналися не тільки контакти та зв’язки між рідними та приятелями. До сьогодні вздовж кордону проживає чимало людей, у кого переважає відчуття зазнаної кривди, що сталися внаслідок війни та повоєнних років. Викликали вони немало стереотипів, різних форм упередженості, які, підсилювані роками, породжували недовір’я та побоювання перед відмінністю. Отож, узявши на увагу такий суспільно-політичний контекст, дійшли до висновку, що в прикордонні існує невідкладна потреба формувати серед людей поставу усвідомлення власної ідентичності, толерантного ставлення до сусідів та до історичного минулого; людей, що здатні з іншими поділитися своєю духовністю, відкритих, позбавлених ксенофобії та шовінізму.
Одним з заходів зорієнтованих на це, стали Транскордонні дні польсько-українського добросусідства за участю суспільностей обох країн, давніх і теперішніх мешканців пограниччя. Отакі циклічні зустрічі відбуваються наприкінці серпня в селі Корчмині та інших населених пунктах розположених уздовж кордону. Досі відбулося чотирнадцять таких зустрічей. Програма охоплює: зустріч на кордоні разом з його відкриттям у місці, де на щодень контрольно-пропускного пункту нема, виступи музичних ансамблів у прикордонній смузі, молитви за участю духовенства з Польщі та України в наміренні поєднання, транскордонний культурний ярмарок з регіональними художніми виробами, зустрічі представників державної та самоврядної влади різного рівня.
У 2004 році, коли над головами учасників транскодонних зустрічей вперше піднімалися колючі дроти, прийшло усвідомлення, що пильно сторожений кордон, який на щодень розділяє народи від себе, може статися місцем зустрічі, обміну досвідом та співпраці.

Діалог з минулим – рятування культурної спадщини пограниччя.

Нинішнє польсько-українське прикордоння разом з його духовною і матеріальною спадщиною – це приклад регіону переплетення етносів польського, українського, єврейського з їх релігійними та культурними відмінностями. Результатом цього багатовікового співжиття є збережені архітектурні форми з ясно прозначеними взаємними впливами та залежностями. Пліч-о-пліч стоять уцілілі, хоч і покалічені, церкви, костели й синагоги специфічної архітектоніки та з цікавими архітектурними деталями. На жаль, унаслідок історичних подій після ІІ світової війни, сталися майже докорінні перетворення в такому різноманітному раніше культурному краєвиді польсько-українського пограниччя. Низка населених пунктів повністю змінила свій вигляд. Деякі з них частинно або повністю збезлюдніли, у інших виникли колгоспи. У деяких обезлюднених селах чимало цінних історичних пам’яток залишилося без догляду, а тому й поступово знищувалися як часом, так людьми. Однак завдяки провидінню долі не один об’єкт перетривав навіть цей важкий період. Усвідомлюючи саме таку ситуацію, парафія, у міру можливостей, почала заходи спрямовані на рятування загроженої культурної спадщини – як у матеріальній сфері, так і нематеріальній, щоб таким способом повернути їх життю. Прикладом такої діяльності стало перенесення в 1994 р. архітектурної пам’ятки-церкви та її устаткування з села Терношина з південної Люблінщини в місто Люблін. Церква споруджена в половині вісімнадцятого сторіччя в містечку Угринові на Сокальщині в 1904 році була передана парафії в Тарношині, де до 1947 року служила місцевим греко-католикам, а по депортації населення вживалася римо-католицькою парафією. Після 1960 року церква була залишена та позбавлена устаткування. Пошкоджень зазнали архітектурна форма та конструкція храму – церкві загороджував обвал. У 1994 році люблінська парафія придбала храм та перенесла у Люблін, для проведення реставраційних робіт, щоб згодом використовувати її за первісним призначенням. У 1998 році закінчено монтування конструкції храму, у 1999-2001 роках мала місце реставрація розписів, іконостасу та елементів устаткування. Від Великої п’ятниці, за юліанським календарем, тобто 28 квітня 2000 року, літургійне життя люблінських греко-католиків перенеслося до реставрованої та відновленої церкви. Потворно посвятив її 8 червня 2003 року перемисько-варшавський митрополит УГКЦ Іван Мартиняк. Урочистість була об’єднана з відзначенням 10-річчя відновлення парафії в Любліні.
У зв’язку з тим, що транслокована церква не мала устаткування, почалися заходи з метою отримати рухомі пам’ятки придатні для храмового інтер’єру. Протягом кільканадцяти років пощастило отримати та реставрувати кількасот об’єктів з різних місць. Урятовані від забуття ікони та літургійні предмети сповнені релігійності та сполуки цілих поколінь, які в внаслідок воєнних та повоєнних дій були жорстко розірвані. Реставрація церкви отримала високу оцінку Міністерства культури, як найцікавіша ініціатива зі сфери реставрації – «Сивіллу 2002».
Черговою ініціятивою рятування культурної спадщини пограниччя стало реставрування найдавнішої церкви на Люблінщині в Корчмині Томашівського повіту. Цінність цієї пам’ятки архітектури в тому, що це не лише найдавніша дерев’яна церква на польсько-українському пограниччі, але також у тому, що вона належить до найдавніших дерев’яних церков у світі. Церква з другої половини XVI ст., була діючою до депортації населення в 1947 році, а згодом протягом 50 років перебувала в стані запустіння. У 1990 році почалися перші реставраційні праці, проте їх припинено наприкінці 90-х років. У 2002 році парафія в Любліні перебрала об’єкт і продовжила реставраційні роботи, які тривали два роки і 28 серпня 2004 року відбулося врочисте повторне посвячення храму. Рятування слідів минулого охопили також цвинтар в Корчмині, датований ХІХ ст., якого стан збереження в 2002 році був украй незадовільний. Більшість нагробників була перевернена, частина зміщена, позосталі перехилені, а їх частини роз’єднані. Найбільш пошкодженими були хрести з вапняка. Часто розбиті на багато частин. Завдяки реставраційним заходам урятовано понад 200 нагробників з бруснівських каменотесних майстерень..

Міжнародні табори – діалог традиції та релігії

Паралельно до реставраційної роботи здійснювалися історичні дослідження та облік культурної спадщини пограниччя. Протягом 25-ти років виготовлено історично-консерваторську документацію люблінської церкви транслокованої з Тарношина, її іконостасу та устаткування, церкви в Корчмині, приходства в Довжневі, будинку з Туркович. Під час таборів за участю студентів історії мистецтва з Католицького люблінського університету, здійснено детальну інвентаризацію разом з описом стану збереження цвинтаря в Корчмині. Охороняючи матеріальну спадщину пограниччя, годі обминути увагою нематеріальний вимір історії. На нього зорієнтовані культурознавчі табори. Предметом досліджень є насамперед «мовлена історія» – образ передвоєнного пограниччя, неподіленого кордоном, звичаї, рівень життя, польсько-українські стосунки та дослідження мови. Заразом збирано старі фотографії, документи. Важливими, як і дослідження, є зустрічі та співпраця молодих поляків та українців. Табори відбуваються обабіч кордону. У їх програмі передбачено характеристику, а потім навчання з реставраційної справи, музики. Розроблено транскорднний туристичний маршрут вздовж польсько-українського кордону в межах польського Люблінського воєводства, а в Україні Львівської та Волинської областей (повіти Томашівський та Грубешівський, райони Жовківський та Сокалььский), який дає можливість ознайомитися з найцікавішими об’єктами спадщини багатокультурного пограниччя по обидва боки кордону. Дозволяє також вивчити духовність і сакральну архітектуру (церкви, костели, синагоги) та об’єкти так званої «малої архітектури» – придорожні каплички, старці цвинтарі з бруснівськими надгріб’ями. Для любителів мандрівок підготовано два маршрути та їх опис, які пролягають вздовж кордону, територією обабіч нього, завдяки чому за два дані можна вивчити дану пограничну територію.
До заходів, які сприяють доланню всяких національно-релігійних стереотипів, можна віднести також міжнародний обмін молоддю. У ході цих зустрічей учасники мають нагоду провірити своє знання про інші нації та їх культури. Мають можливість здобування вміння здійснювати діалог в умовах пошани до національно-культурно-віросповідної відмінності.

Польсько-український молитовний діалог.

Без спільної молитви, без зустрічей в духовному вимірі – зціляти давні рани неможливо. Болючі спомини старшого покоління слід шанувати, але разом з цим шукати способів для їх зцілення, і не тільки шляхом заяв, а насамперед молитвою. Біль і страждання заспокоює участь у спільній молитві, яка допомагає дійти до найбільш уражених важкодоступних сфер людини.
З ініціятиви люблінської парафії відбулося декілька важливих молитовних зустрічей в наміренні польсько-українського поєднання за участю багатьох мешканців міста. Дня 20 лютого 2002 року в парафії св. Анджея Боболі в Люблині мала місце Служба Божа св. Івана Золотоустого, яку співслужило 9 владик, понад 60 священиків і дияконів Римо- та Греко-Католицької Церков. Головним служителем та автором проповіді був кардинал Любомир Гузар. Задля цієї події в латинському храмі споруджено іконостас з зображеннями святих польського та українського народів. Музичні рамки події забезпечив ансамбль, що його ядром є реномований хор «Синтагма».
Натомість двома роками згодом, 18 лютого 2004 року, у люблінському римо-католицькому соборі відслужено архієрейську Службу Божу з наміренні поєднання, яку відслужив Глава Української Греко-Католицької Церкви кардинал Любомир Гузар за співучастю ієрархів Греко-Католицької Церкви в Україні, Польщі, Франції та люблінських владик. Проповідь мав римо-католицький архієпископ Юзеф Жицінський. У молитві поєдналася немала кількість присутніх поляків та українців, що дорожать питанням взаємних стосунків, щоб таким способом подолати бар’єри й будувати духовну єдність. Присутні під час молитовного самозаглиблення охоплювали сторінки спільної, інколи трагічної, минувшини. Візантійська літургія служилася як греко-католицьким, так римо-католицьким духовенством.
Наступна ініціатива мала місце 22 вересня 2006 року в колишньому концентраційному таборі в Майданеку під Любліном. Це був молитовний діалог польського та українського духовенства за участю молоді обох країн. Центральною частиною торжества була спільна Служба Божа за участю ієрархів з Польщі та України. Проповідував в час цієї події владика Софрон Мудрий з Івано-франківської єпархії в Україні.
У пошуках цінностей, які об’єднують польський, український та єврейський народи, сьогодні, коли пам’ять часто перегукується з важкими періодами спільної історії, постать греко-католицького священика, благословенного о. Омеляна Ковча, становить своєрідний символ поєднання між цими трьома націями. Він, будучи – в умовах воєнної трагедії! – відкритим супроти кожної людини незважаючи на її національність та віровизнання, дав свідчення віри в людину. Пізніший блаженний, о. Омелян Ковч народився 20 серпня 1884 року в Космачі Косівського повіту на Гуцульщині в сім’ї місцевого пароха Григорія Ковча та Марії, дівоче прізвище Яськевич-Волфельд. Гітлерівці за допомогу євреям ув’язнили їх сина-священика спершу в ґестапівській в’язниці на вул. Лонцького у Львові, згодом у концентраційному таборі в Майданеку. Отець Омелян Ковч в записках-«ґрипсах» з табору до сім’ї просив не робити заходів за своє звільнення, тому що своїм обов’язком уважав давати духовну та чисто людську поміч співв’язням, своє перебування в таборі смерті трактував як дар від Господа. Його життя, діяльність і мученицька кончина створили незвичайний шанс на поєднання трьох різних ідентичностей: української, польської та єврейської. З метою надати зацікавленим особам більше інформації про цю надзвичайну постать заходами парафії та фонду здійснено запис документального фільму за режисерією Ґжеґожа Лінковського «Парох Майданека» (поль. „Proboszcz Majdanka”). Режисер, спираючись, м.ін., на висловлювання кільканадцяти очевидців, створив вірогідну та звільнену від пафосу розповідь про велич людини, що може випасти на долю кожного з нас. У стрічці зафіксовано фотографії з табору смерті в Майданеку, а також з України, де Лінковський шукав доріг о. Ковча до святості. Фільм був рекомендований до показу на двох престижних фестивалях в США: Фестивалю польських фільмів в Лос Анджелес та „The Hugo Television Awards”, який є частиною „The 43rd Chicago International Film Festival”. Фільм демонстрували також на багатьох оглядах, він отримав прихильні відгуки та призи, м.ін. ІІ приз в категорії документального фільму на Міжнародному католицькому фестивалі фільмів та мультімедій «Непокалянів 2006».

Діалог культур – польсько-українські музичні дійства

Перший польсько-українсьий музичний концерт у Любліні мав місце 4 грудня 2004 року. Провідною ідеєю концерту була солідарність мешканців міста Любліна з народом України, що боровся за волю і демократію в час Помаранчевої революції на Майдані в Києві. Виступили ансамблі: «Varius Manx», «Vienio i Pele», «Maleo Reggae Rockers», «Jacek Dewódzki», «Orkiestra Świętego Mikołaja», «Federacja», українська група «Ot Winta» та «Haarlem» i «Budka Suflera». Їх слухало коло 30 тисяч мешканців Люблінщини, серед них кількасот українських студентів, які навчалися в вищих школах міста Любліна.
Три роки потім, 25 серпня 2007 року, на кордоні двох держав у місці передбаченому для спорудження контрольно-пропускного пункту Долобичів/Угринів, відбулося музичне дійство «Європейський міст-кордон 803» за участю відомих ансамблів з Польщі «Zakopower», «Habakuk», «Voo Voo» та України – «ВВ», «Гайдамаки», «Ковчег Ноя». Уперше в історії на польсько-українській кордонній смузі встановлено сцену у вигляді символічного моста-сполучника між польською та українською суспільностями, східною та західною культурами, візантійською та латинською традиціями. Організатори прагнули, щоб дійство на кордону сприяло доланню яких-небудь перешкод та помагало будувати атмосферу братерства й співпраці в прикордонному регіоні. Ішлося й про те, щоб таким способом приєднатися до формування нових польсько-українських взаємовідносин у сфері міжлюдських контактів, а також про просування та скріплювання суспільностей прикордонного регіону в рамках заходів заради взаємної інтеграції і поєднання між обома народами. Місце концерту створило сприятливий клімат, природний для поширення ідеї відкритості й діалогу. В події на кордоні взяло участь понад 20 тисяч чоловік, людей різної поколіннєвої приналежності, від дітей по старших.

Пізнавально-аналітичний діалог

Ці заходи охоплюють проведення конференцій, семінарів та дискусійних панелей. Представлю тут деякі з-поміж них. У Любліні 17 лютого 2004 року відбувся міжнародний колоквіум на тему кордонів Європи. Метою панелі був пошук відповідей на питання про те, що є суттю європейськості та який її діапазон у політичному, географічному та культурному вимірах. У результаті дискусії учасники прийшли до висновку, що спроби прокладення кордонів держав, ідеологічних систем чи масивів другорядні по відношенні до простору, який становить європейська культура формована віками греко-римською традицією античного часу та юдеохристиянською вірою.
У рамках програми днів добросусідства від кількох років організовуються польсько-українські симпозіуми та науково-практичні заняття, присвячені питанню так званих малих ідентичностей чи батьківщин, які часто зазнавали частинного руйнування або й цілком стиралися з лиця землі. Пограниччя цікаве дослідникам, проте воно не завжди сприяє нормальним будням його мешканців. Адже історія пограниччя наприкінці ХІХ ст. та майже всього ХХ ст. подивувала всіх своїм спрощеним розумінням навколишньої дійсності, показала якщо не повне ігнорування, то грубе відношення до тих культурних явищ, які не вміщалися в рамці всяких ідеологічних утворень. Чимало цінних творів архітектури та іконопису з незнаної причини руйнувалося та знищувалося або опинялися вони в ситуації повного відчуження, хоч становили гармонійну естетичну маніфестацію багатокультурного пограниччя. Під час конференційних зустрічей представлялися різні розуміння пограниччя як культурного простору та наслідки руйнування спадщини культури пограниччя режимами, переселеннями, виселеннями, експатріаціями, репатріаціями сполученими дуже часто зі свідомим нищенням сакрального мистецтва і того всього, що сприяло нормальному розвиткові людської духовності.
Свідомості сформованій на пограниччі притаманними бувають спрощені узагальнення, коли певні історичні події чи то індивідуальні випадки типізуються, трактуються як суспільна або національна риса, яка пояснює поставу чи поведінку людей. Прикладом цьому може бути актуальний в європейських країнах також сьогодні дуже негативний стереотип Сходу, як того ближчого, так і дальшого. З одного боку, спостерігається захоплення церковною іконографією, музикою та архітектурою, а з другого боку – видно ігноранцію та легковажне ставлення до всієї культурної спадщини. Такі ж самі явища можна відзначити також на польсько-українському пограниччі, якого сучасний образ, попри тисячу років історії, переважно формується на основі трагічних подій взаємної боротьби. Суспільна пам’ять про них обабіч кордону винятково тривка, вона нанесла колективній свідомості глибоку рану, якої розміри й характер давали ідеології минулої епохи підставу для маніпуляцій за допомогою пам’яті очевидців цих подій та тих, кому вони завдали страждання. Однак порозуміння та мирне співіснування націй-сусідів та їх різноманітних культур досягається шляхом діалогу. Саме цій меті служать заходи Греко-католицької парафії в Любліні та Фонду духовної культури пограниччя. Час провірить їх обгрунтованість та результативність.

БС/Люблін/2018-06-04

00000