В літургійній молитві просимо Господа за тих, що «з вірою, благоговінням і страхом Божим» входять до храму. Заклик «в мирі вийдім» первісно стосувався виходу всіх із нього. В храмі, разом з Церквою, маємо поклонитися Богові і скріпити свої богословські чесноти. Передумовою участі в Божественній Літургії є віра, неодмінною умовою жертвоприношення є примирення з ближніми, тому поцілунок миру («возлюбім один одного») передує Літургії жертви, а без надії людина безсила у житті, отож насамкінець Євхаристії пригадується нам, що нашою надією є Христос. Мир – з усім біблійним і літургійним багатством цього слова – має бути станом нашого єства після участі в події, яка визначає і скріплює нашу тотожність. Зустріч з іншим можлива тільки там, де я і він перебуваємо поза «чистим» власним середовищем, коли ми вийшли з місця, в якому нашій тотожності не загрожувала жодна зовнішня небезпека.

В 17-ту неділю по Зісланні Святого Духа чуємо про Христа, який відповів на наполегливе прохання жінки ханаанянки і, похваливши її віру, зцілив її дочку. Сталося це в околицях Тиру і Сидону, у Сирії, на поганській території. Відкривши фарисеям, що насправді осквернює людину – «Не те, що до уст входить осквернює людину, а те, що з уст виходить, те осквернює людину»(Мт 15,10) – Ісус перекреслює інший поділ – на чистих і нечистих людей.

Ісус «вийшов звідти й пішов в околиці тирську і сидонську», жінка ханаанянка «вийшла з цих околиць»(Мт 15,20). «Дехто пояснює це алегорійно – пише Іван Золотоустий – і говорить, що коли Христос вийшов з Юдеї, тоді Церква, яка також вийшла зі своїх границь, відважилась підійти до нього…Бо Христос вийшов зі своїх границь і жінка вийшла зі своїх, і таким чином могли зустрітись з собою».

Своєрідне «Стрітення», яке стало можливим, коли обидві сторони вийшли з місць, де було їм добре в дотеперішньому розумінні своєї тотожності і місії. І могло так бути надалі. Христос, хоч на словах сам діяв і посилав учнів тільки до «загиблих овець дому Ізраїля»(Мт 15,24), на ділі зціляє представників всіх народів, і остаточно – без цього ми не були б християнами – після Воскресіння посилає їх, щоб зробили «учнями всі народи»(Мт 28, 19).

Без «виходу зі своїх границь», без відмови від вимоги беззастережного прийняття іншими наших умов, неможлива зустріч, не здійсниться примирення, не настане єдність. Ані між Церквами, ані між українцями і поляками, ані між громадянами України. Про цей останній аспект влучно пише Микола Рябчук: «Безвідповідальні балачки про манкуртів, перевертнів та яничарів, яких належить будь-що ре-українізувати, повинні припинитися в рамках нового суспільного консенсусу та новонабутої політичної коректності. Носії традиційно-української ідентичності повинні визнати десовєтизовану креольську, себто російськомовну і російськокультурну ідентичність як цілком повноцінну й повноправну складову ідентичності політично української, а не як таке собі історичне збочення, котре потребує соціальної терапії та павернення в українську мову і культуру. Натомість носії креольсько-української ідентичності мусять усвідомити, що лише за умови десовєтизації, себто послідовної відмови від совєтських символів, практик і наративів, їхня російськам мова і культура перестане сприйматися українцями, як щось потенційно вороже й загрозливе, як вияв політичної нелояльності та прагнення відновити або й просто зберегти мовно-культурне й політичне домінування ”білого”, переважно російськомовного ”центру”, над ”чорною”, переважно україномовною ”периферією”».

Прихильники чистої ідентичності і радикальних кроків відкинуть такий рецепт. Для України це означатиме подальше тупцювання в місці, для поляків і українів ліцитацію жертвами в ритм чергових річниць, а для Церков увічнення поділів. Треба вийти зі своїх границь, бо інакше не зустрінеться інших.

О. Богдан Панчак
bogdanpanczak.blogspot.com

00000